Можна б вишивати для українського кооперативу "Народне мистецтво", заробити трохи більше, кажуть, — але як дістати звідти роботу, щоб про це ніхто не дізнався?
Офіційно Річинські не впали ще так низько, аби жити з фізичної праці. По філє ходить Мариня. В тих колах ніхто її не знає. Вона приносить від одної посереднички, бідної вдови-єврейки, яка дістає від посереднички більшої, а та доставляє посередникові-гуртівникові. І тільки він здає готову продукцію комусь, хто вже має пряме відношення до фабрики, яка пускає фіранки у світ.
Фабрика та далеко, аж у Познані. Там додають до мережива маркізету і з Познані, вже з маркою відомої фірми, вертають фіранки знов у Галичину. Колись, розповідають Марині давні в'язальниці, платили за цю роботу непогано, але тепер набралось забагато (і з кожним днем більше) безробітних дівчат, що беруться за цю роботу. Тому, хоч фіранки філє мають популярність і збут їх зростає, ціна за їх виготовлення падає. Появляються щораз то нові посередники, яких, річ ясна, оплачує не власник фабрики, а Оля, Неля і тисячі їм подібних безробітних, не потрібних суспільству і державі дівчат.
— Трудно! Нині кожен хоче жити, — відповідає Мариня, коли дівчата насідають, аби вона вишукувала такі джерела, де найменше посередників, бо це ж страшно, просто дико сліпати від ранку до вечора за вісімдесят сотиків на день.
Мариня трохи зла тому, що дівчата зайняли її теплий куток біля печі, а ще більше тому, що Зоня демонстративно бойкотує філє, ремствує і шукає тільки причини до сварок.
— Я не знаю, як цеї ночі спатиме пан Мажарин? Чи я знаю? Як гадають їмосць? Може, йому сьогодні до ліжка поставити пляшку з гарячою водою? То так здається, дотепер спати в неопаленому покої. Пес не витримав би. Прийде бідачисько з того шпиталю та й ходить по хаті в плащі, як найнявся, щоб тільки трохи кров розігріти. Часом до кухні забіжить. Він, мабуть, думає, що ми наймили йому покій з опалюванням. Я кажу їмосці, і воно на зіхер[39] так буде.
— Моя Мариню, пан доктор не можуть так гадати, бо при наймі не було мови про це.
Олена, що, незважаючи на протести дівчат, допомагає їм у в'язанні, від якогось часу починає висловлювати практичні, основані на параграфах законів думки. Ясно, якщо не було в умові опалювання кімнати, то ніхто не може мати до неї претензії на холод у кімнаті.
— То треба докторові пригадати, — наполягає Мариня, бо їй болить серце не так за Мажарина, як за Славу, — що треба дров купити. Якби то інші часи, — посилає Славі розуміючий погляд, — то я сама напалила б у його кімнаті, ще й попіл вимела б.
— То Мариня так розпадається над паном доктором, що він спить у нетопленій хаті, а нас Марині не жаль? — сміється сумно Ольга.
Мариня має на це свою логіку.
— Ви мусите, біднята, спати поки що в неопаленій кімнаті, а він ще не мусить. Може б, ти, Славуню, — звертається безпосередньо до Слави, — пригадала йому, що треба купити дров? Ще дістане чоловік запалення і зійде марно з світу.
— Та що ти, Мариню? — не обурюється, тільки дуже ніяковіє Слава. — Де ж би з ним про такі речі говорила?
— Як так, то я з ним сама поговорю, — зловісно заповідає Мариня. — Коли жодна з вас не має змилування над християнською душею, то я буду мати! Я кажу, якби трохи краще з дровами було, то не питалась би у вас ради… А так що ж! Трудно, як одні працюють, аж очі вилазять, аж горбатіють, а другі сидять з виманікюрованими руками і чекають змилування господнього… Як хтось має встрент[40] до праці…
Тоді розчинились двері з суміжної кімнати так тихо, що Слава, яка сиділа спиною до них, не повернула навіть голови. Двері мусили бути відхилені тільки, коли так беззвучно розчинились. Зоня стояла на порозі. Обрамована хутринами на тлі того білого кришталевого світла, виглядала, як дівчина з картини.
І тоді саме впали оці слова з уст Зоні до Марині і всіх присутніх:
— Хай Марині не болить голова за мене… Я їду на вчительську посаду…
Паде чудодійне слово "посада", і народжується дія. Починає працювати людська думка. Рухається з місця час і галопом через можливе й неможливе мчить уперед. Розступаються стіни кухні. Стає ясніше. Стає просторіше. Світ вабить до себе простягненими долонями.
Посада — це спокій і безпека. Так думає Олена.
Посада — це можливість допомогти Маркіянові Івашкову. Так думає Неля.
Для Марині посада — це поновлений кредит у Кремера, шанобливі уклони двірника. Певне місце у суспільстві: "Ми — державні службовці". Це, нарешті, солідний розподіл днів від першого до першого: "Прийдете по першім", "Платимо на першого".
Посада — думає Слава — це можливість вирватись у світ.
Для Ольги посада — це перш за все перемога над тим "типом". На жаль, її, Ольгу, не може так легко чекати посада, як Зоню, бо в неї, по суті, немає жодної кваліфікації.
Гімназія, яку закінчила Ольга, — це місток у вищі учбові заклади, а не професія. Чому покійний батько не дав їй змоги перейти через той місток? Чи справді заздалегідь готовив її у добродійки?
Примирена, розохочена, ніби тільки-но у світ випущена, Мариня забуває про всі непорозуміння вчорашнього дня і обіймає сердечно Зоню.
— Направду паннунця мають уже посаду? Прошу їмосць, а я не казала, що за сиротою бог з калитою?
Олена, навчена гірким досвідом, обережна, щоб радіти, але відчуває, як бере верх над усім іншим в її серці добре передчуття. Вона не наважується поставити Зоні відвертого запитання. Вона боїться сполошити добрі сили, що знову беруть під свій захист їхнє житло.
"Не треба, — умовляє вона себе, — забігати наперед. Все прийде само собою і в слушний час стане на своє місце".
Сестри не дивляться безпосередньо на Зоню. Але Зоня відчуває, як вони мліють від цікавості. І тому вона мусить дати пояснення:
— Мама знає, я вирішила написати до Вацика і, — вона свідомо відкинула слівце "попросити", — звернутись до нього у справі вчительської посади десь у Львівській окрузі.
— Тільки-но вирішила, — вихоплюється сповнене розчарування зітхання з грудей Олени, — але якщо вирішила, то вже добре, — додає скоренько, щоб, боронь боже, своїм запалом не вбити запалу у Зоньки або в якийсь інший спосіб не пошкодити доброму починові.