Парубка не вразив неприязний тон сусідки.
— Аби-сьте знали, що хотів частувати, — заговорив весело. — Аякже ж, так і годиться, але я волів тут присісти. Люблю, я вас перепрошую, але таку натуру маю, люблю подивитися ще раз на того, кому я товар з-під носа свиснув.
Показав свої бездоганно чисті зуби з здоровим синюватим відтінком. Звідки вони в нього такі? Певна, що в руках і не тримав ще зубної щіточки.
— А ви хоч баба, перепрошую, хотів сказати, кубіта, ніби пані, але на конях розумієтеся. Признаюся вам, що я таких ще не здибав. У вас, відай, і сила є. Коні люблять сильних. Плохих аніраз не хочуть слухати. Тому баба, перепрошую, жінка, ніколи не може бути добрим фірманом.
Принесли замовлений Орисею гуляш. Парубок замовив для себе Двісті грамів мішанини, чотири яйця, чвертку шабасівки і півлітра румунського білого вина.
Нічого собі апетит!
Орися взялася за їжу, навмисне з великою етикетністю орудуючи ножем і виделкою. Була свідома, що хизується перед парубком: хай бачить мурга, як пани вміють їсти. Мала цю дурну звичку з дитинства. Малою дівчинкою хизувалася косами, які справді були в неї незвичайні, своїм ростом і вагою, ба навіть силою. В цьому відношенні серед своїх ровесників була перша. Щойно Маркіян делікатно відучив її від цього.
Ах, Маркіян, Маркіян!
Господи, як тортурували його за столом цьоці і кузини Лісних, приневолюючи першим брати з полумиска страви, яких перед тим у вічі не бачив, і вживати приборів, яких не знав, як у руці тримати.
Цього навпроти небагато обходив столовий етикет. Брав виделкою шматочок ковбаси з тарілки, пальцями перекладав його на скибку хліба й так пакував у рот. П'ючи горілку, кривився не в міру (мабуть, це належало до доброго тону) та по-сільському нюхав хліб.
Орися зволікала з їдою. Милував її око цей валет з колоди карт. Типовий сільський красень з Покуття чи північної Буковини: чорнобровий, тонконосий, довгоногий, з невід'ємним лиснючим чубом над очима.
Одягнений був по-сільському з деяким міським акцентом, наприклад, штани-райтки з нашитою зсередини колін шкірою, що, очевидно, являлося явною ознакою заможності валета.
Сусід попросив дві чари під вино.
Одну налив по вінця, другу — до половини.
— Я перепрошую, але я просив би вас зробити мені честь і випити зі мною трохи цього білого. Румунського, як той казав.
Спитала з неудаваним непорозумінням:
— А чого це я маю випивати з вами? Теж щось… з якої речі?
Підняв брови, як би дивуючись її здивуванню.
— Я перепрошую… ви по ярмарках буваєте… Ви хіба не знаєте, що завжди ставить той, що виграє, тому, що програє? Я гадав, що ви знаєте цей звичай.
— Звичай-то я знаю, але я не розумію. Ви хочете сказати, що виграли у мене?
— Аякже! До цього я і кажу.
Його примітивна безпосередність розсмішила молоду Ілаковичку.
— Що ви виграли? Скажіть, хай і я знаю, що я програла.
— А виграв я хоч би те, що досяг того, що-м хотім.
Не зовсім була ясна для Орисі його відповідь, але більше не допитувалася.
— Ви виграли б тоді, коли б кінь вам дістався. А ви ж його не для себе торгували.
— Ой, га! — вдарив себе заводіяцьки по потилиці. — Я такий пес на коні, що як котрого вподобаю, то вже його з рук не випущу.
Захотілося їй підколоти джигуна, аби менше хизувався:
— Не штука чужими грішми набивати ціну.
Втопив в ній докірливий сумовитий погляд ("А очі — як вирізьблені", — подумала).
— А ви як не знаєте, то так не говоріть, панійко. Я вас перепрошую, але ви помиляєтесь. Кінь той не був аж стільки вартий. Я дивуюся, що ви не впізналися. Я з власної кишені додав п'ятдесятку, аби моє було зверху. Завжди має бути чоловіче зверху, а не бабське, перепрошую за слово. Вип'ємо, панійко.
Випили. Орися залишалася під враженням тільки що почутого.
Ніколи б не подумала, що хлоп здатний на такий жест. І що, власне, спонукало його до цього? П'ятдесят злотих для мужика в наш химерний час — це ж ціле майно! Цікавий характер. Розглядала його очима дослідника.
Той знову наповнив келихи вином.
— Ви кажете, панійко, — могорич! А що мені могорич? Мені що — не стане самому собі поставити могорич? Я такий, що для мене сам трунок нічого не значить. Може стояти горілка, а я і не подивлюся в той бік. Мені не важний трунок, а важне, з ким я його випиваю. Дай боже, панійко, аби це не було наше останнє здибання.
Випили. Парубок подобався їй щораз більше. Вино не було з міцних, але попередній кухоль пива всуміш з ним спричинив те, що в Орисі закрутилася голова.
Спитала кокетливо:
— Виходить, ви через мене втратили півсотки? Скажіть, не шкода вам?
— А я ніколи не жалкую за тим, що з власної волі трачу. Я ж сам хотів…
— А нащо?
— Я ж вам вже казав: аби ваше не було зверху. Ще не знайшлася дотепер баба, перепрошую вас за слово, аби мене скрутила.
Ні, він дивував її щораз більше! Куди салонним тюхтіям а-ля її Славчик до цього орла!
— Ов, така сила у вас?
— Нє, панійко, такі баби слабі.
— І жодна ще не зігнула досі вас?
— Одна зігнула, але так уже зігнула, що, відай, за ціле життя не випростаюся.
Орисю дійняла його репліка. Була за це зла на себе.
— Мабуть, дала вам якихось чарів. Мусила бути дуже гарна.
Смішно, але вона відчуває, що починає нерозумно ревнувати цього парубійка до незнайомої.
— Може, колись і гарна була, але я запам'ятав її вже старою.
— Кепський жарт.
— А чого мав би я жартувати з своєї мами?
— А, мама! То інша річ.
— Правда, що мама — то інша річ. Тому й не проклинаю, але якби мені хто інший зробив таке… Лишім цю бесіду, панійко.
— Про мене.
— Випиймо ще трошки, вже решта. Тому, що то мама, тому і не проклинаю, кажу, але якби мені хто інший зробив таке, то вже не ходив би по світі своїми ніженьками.
— Я не знала, що ви такий небезпечний чоловік.
— Лише для того, панійко, хто мені посеред дороги стає. Ви вгадали. Для декого, може, я й небезпечний.
— А то, може, й небезпечно сидіти коло вас так близько?
Орися відверто кокетувала з ним. Була це маленька заспокійлива пілюля від болю тої рани, що залишив по собі в її серці Нестор.
— Для вас? — змірив її безличним поглядом, затримуючись довше на грудях, що випирали з-під спортивної куртки. — Ще ні, панійко. Але може настати така хвилина, що й для вас може бути небезпечно.