— Я перепрошую пана меценаса. Я думала так, в загальному… я не знала… я не хотіла…
Скруха Нелі промовила до серця доктора Гука, і він відразу розпогодився.
— Імпресіоністи — це перш за все майстри пейзажу.
— Певно, — півголосом зауважив Безбородько, — малювати крізь мжичку людське обличчя не так воно вигідно…
— Пане докторе, я ще не скінчив. Між іншим, була поміж ними, тобто в цій групі, і одна жінка, Берта Морізо. Для панства буде цікавим той факт, що один галицький діяч і трохи поет свого часу… значить, українець, мав ліричне відношення якраз до цієї художниці… Але це до речі не належить. Вихідною точкою, наскільки я орієнтуюся в цій матерії, був перш за все принцип планеризму.
— А що це таке, пане меценасе?
— От бачиш, ти не розумієш самого терміну. Я повинний би тобі пояснити, а як зачну пояснювати, то більше затемню, чим висвітлю. Одним словом, смисл той, що пейзаж мусить бути мальований під голим небом. Ясно? То називається: у безпосередньому контакті з природою. І далі: в тій самій порі дня й року, в тому самому освітленні й атмосфері, які художник представляє на картині. Є якісь там ще чотири правила, чи, вірніше, чотири засади малярської техніки імпресіонізму, але, панство пробачать мені, це вже вилетіло мені з пам'яті…
— Пане меценасе, — лише відчинила ротика Неля, як доктор Гук чемно перебив її:
— Нелюню, я сказав уже все, що знав на цю тему. Зрештою, як бачу, не всіх зацікавила моя лекція, — зробив натяк на тітку Клавду, що переглядала найновіше "Діло".
До Нелі при вікні підплив вальсовим кроком Безбородько:
— Що ви ще хотіли знати, Нелюсю?
— Хочу знати, як називається оте дерево навпроти! — поглузувала собі з швагра Неля.
Безбородько вдав, що прийняв її слова за добру монету, так баглося дуже поговорити йому з нею сам на сам.
— Це, Нелюсю, модрина звичайна. Латинська назва її — ларікс десідуа. — Неля мала враження, що йому хотілося просто зачепити її на розмову. — Одиноке шпильчасте дерево, яке на зиму ронить свої шпильки. З нього дістають так звану венецьку терпентину[41]. А ви знаєте, як його називають в народі?
— Не знаю, — недбало відповіла Неля. Найменше цікавило її, як у народі називають ларікс десідуу.
— Називають ще його льон-дерево. Мабуть, від його шовкових шпильок ця назва. Гарно, правда? Модриш, мудрина — на Гуцульщині. Червоний смерек — на Лемківщині. Чубатник, ярмиш.
Тепер Неля спитала щиро:
— А звідки ви це знаєте, швагре?
— А фармакологія?
— Хіба там подають і народні назви?
— Деякі подають, а крім того, гарна швагерочко, ми теж трохи читаємо. Нелюсь, я маю претензії до вас.
— Які?
— Ви не догадуєтеся? Ми запили з вами брудершафт, а ви надалі мені викаєте.
— Я просто забуваюся, — затріпотала віями, ніби мініатюрними віяльцями. — Певно, ми з вами давно на "ти". Що мені сказати, аби дати доказ, що ми на "ти"?
— Скажи, що ти мене трохи любиш.
— А я тепер усіх люблю.
— Як ти сказала?
— Можу повторити: я тепер усіх люблю і тому тебе теж.
— Всіх?
— А хіба це погано? Адже Христос наказував і ворогів своїх любити.
— І Сулімана любиш?
— Так. Сулімана теж. Дивак. Я колись не могла дивитись на нього, але тепер мені однаково. Так усе інакшим видається, коли людині однаково. Тобі не знайомий такий душевний стан?
— Я хочу знати, за що ти Сулімана любиш. — Серце калатало Безбородькові так, що заважало нормально віддихати.
— Я ж тобі говорю. Він був колись поганий до мене, а тепер став дуже добрий…
— А чим він був поганий для тебе? І взагалі, як це маклер може бути добрим чи поганим до тебе, панни Річинської?
— Я не хочу про це говорити, Фільку, — вперше назвала його Неля по імені. "Вона могла бути моєю жінкою, і десять разів на день могло звучати моє ім'я в її устах. Боже, який це чорт поплутав мені так карти?"
— То Суліман добрий для тебе?
— Я ж сказала, що навіть дуже добрий.
— І цього тобі вистачає? — відчув у собі — яка ганьба! — почуття ревнощів до сина сліпого Мордка. — Однієї, і то проблематичної, доброти вистачає тобі, щоб любити таку гидоту, як Суліман? Так, Нелюсь? Бійся бога, дівчино, скажи щось, бо я нічого не розумію.
— А тут нічого й розуміти, мій швагре. Для тієї любові… ти не станеш перечити, що існують різні… гатунки чи роди любові… тож кажу, для тієї любові, що її маю для Сулімана, вповні вистачає… однієї доброти.
— Хай мене грім поб'є, як я що-небудь розумію. Кругом загадки. Скажи мені бодай, що має означати "тепер я вже всіх люблю"?
— Ой швагерку, дозволь мені мати хоч один маленький секрет.
Подивився на неї допитливо:
— Це не маленький секрет, і боюся, що не одинокий.
— Звідки ти таке взяв? Чому, чому думаєш так?
— Ти нещира.
— Може, воно й так, але знайди інше слово. Нещира — то майже те саме, що брехлива. А я не хотіла б ані бути такою, ані щоб мене за таку вважали. З тобою ж — правда? — ми ніколи не були надто сердечними й відкритими.
— Не з моєї вини, — сказав шорстко, — я, крім того, що чоловік твоєї сестри, ще й твій опікун.
Останні переживання загартували Нелю. Життя навчило вже її, що спротив поплачує більше, ніж сліпа покора.
— Ти говориш неправдоподібні речі. Який ти мені опікун? Я ж тебе не просила про це. Щось не пригадую собі, щоб і суд наставляв тебе моїм опікуном. Зрештою, я вже де-факто і де-юре повнолітня, швагерку!
— Ти забуваєш, що я поки що єдиний мужчина в родині.
Тоді сказала Неля, чого Безбородько найменше сподівався:
— Мабуть, твоя одинокість недовга.
Не встиг попросити пояснення, коли увійшов вуйко Ілакович. Дійсно, що за фатальний день на гості! Нелегка роль господаря дому, але що поробиш?
— А, вітаю, вітаю вуйця, прошу, прошу ближче!
— Моє шанування. Як маєш ся, доктор? О, і пан меценас тут. Цілую ручки, Гелюню, цілую ручки, кузино! Добрий день, дівчатка! Як самопочуття, Катрусю?
Ілакович розгублено шукав, де б йому присісти, хоч вільний стілець стояв поруч з ним.
— Панство чули, — вийняв з бічної кишені пімняту газету, — маємо новий друкований орган у Нашому. Прошу: відповідальний редактор Йосиф Завадка! Не знаю, чи той редактор вміє підписатися. Гумористика!
Гук узявся пояснювати Олені, якій, очевидно, в голову не укладалося, як може одна й та сама особа редагувати газету й не вміти підписатись: