Але хочу при тому інтересику трохи собі нерви розрухати, хочу трошки забави мати за свій труд. Ай… ай… так було все добре обчислено… так ладненько придумано… так майстерно лапка була наложена на мишку… а та ідіотка все мені попсувала… Вона має чоловіка, він має жінку з меблями, які не потребує сплачувати. А що я з того маю?
А ця (ніби я!) знову собі: допоможіть нам, бо ми любимось! Га, як любитесь, то любіться безсрібниками, як голуби… або любіться платонічно, чому ні! Їм зараз потрібно ліжка для любові… А то мені подобається — покровителька закоханих… гі… гі… гі… А може, я сама хочу ще кохатись? Може, я сама хочу за свої грошики якого ладного хлопчика купити собі? Ге? А може, і я хотіла колись з кимось бути щаслива і не мала до кого побігти за порадою?
Дикі претензії! Помагай їм, бо вони любляться! А хто ж мені допомагав, коли я любилась? Не знаєте? Чи, може, вам здається, що тітка Клавда завжди була така зморшкувата, мов печене яблуко? Не знаєте ви тітки Клавди… не знаєте…
Виходжу, а тітка навіть не помічає, що говорить сама з собою, і тішиться тим знаменито.
На вулиці заступає мені дорогу якесь дівчатко з синеньким носиком. Пропонує фіалки, недорогі і пахучі. Може, візьму всі? Вже вечоріє, а вона хотіла б завидка додому прийти. Де живе? Називає місцевість. Сліпий випадок хоче, що це саме в нашій з Севером околиці.
Беру всі, даю останніх шістдесят сотиків, які маю при собі. Відношу фіалки таткові на могилу. Могила ще не зовсім впорядкована після зими. Посередині запала видолина з останками розмоклих стрічок. Стає прикро. Тепер уже вірю, що татко помер. Та запала видолинка посеред могили переконала мене. Кладу фіалки на могилу, обтулюю їх вогкою землею. Пізніше пересаджу сюди кілька кущиків пармських фіалок.
Дома не маю сили з кимось зустрітись. Заходжу кухонними дверима. Роздягаюсь-таки в кухні.
Мариня, яка все бачить і більше розуміє, ніж мої освічені сестрички, водить по мені виразно співчутливими очима.
Ось хто мій приятель! Як радо виплакалася б я на грудях цієї Марині, оцього мого єдиного й найвірнішого приятеля, — але як можу зробити це я, паннунця?
— Мариню, — запитую і дивлюсь їй просто у вічі, щоб вона могла зрозуміти і те, чого я не скажу, — скажи мені, але так, по щирості, чи… то довго болить?
Мариня силкується дивитися бадьоро. Ах, у дитинстві завжди з таким виразом подавала мені гіркі ліки. Добре, шляхетне серце.
— То тільки зразу так, що, здається, скочив би чоловік з моста у воду… А потім уже не болить.
— Не вірю тобі, Мариню…
Бачу, як Марині темні щоки наливаються вишневим кольором.
— Я тобі правду говорю, Славуню, пізніше таки неправду не болить уже, але біда в тім… так воно вже є… що і того не любиш, і другого полюбити не можна. Роки іноді минають, трапляються тобі і кращі, і ліпші люди, а серце мов замерло. Таке зі мною було, і так воно вже лишилось…
— Але Василюшка хотів женитись на тобі, а ти його не хотіла. Чи тому, що розпиячився?
— Ні, не тому. Любов не розбирає… пияк чи злодій, але мала я таку уразу до нього, такий гіркенький жаль, що він… дурний, змарнував мій і свій вік, що не могла вже пізніше дивитись на нього. Як не було зразу, хай уже не буде й до останку!
— Мариню! — Є щось незвичайне і в інтонації мого голосу, коли Мариня так поривисто повертає голову в мій бік. — Мариню, якби так сталося, що мусила б я на деякий час покинути наш дім, то ти не лишай мами! Обіцяєш мені?
Марині очі рожевіють злегка.
— Я їмосці ніколи не покину, Славуню, — затинається моя приятелька, — та вони то як би дзеркало моєї молодості. Таж я ще шістнадцять не мала, коли вступила була в цей дім. А до того… — уриває і вже не докінчує своєї думки.
Вчора ходила з Севером оглядати його мешкання. Має трохи заощаджених грошей (вже тепер не потребує відсилати їх радникові Задорожному) і хоче купити дещо для свого кабінету. Я фантазую, проектую, розставляю предмети, яких ще немає.
Стоїмо біля вікна, що виходить у сад. Дерева ще не зовсім розцвіли, але напучнявіли вже. Турбуюся: чи не буде в цій кімнаті темно, як дерева вкриються листом? Север тулиться до мене і обіймає міцно за плече.
"Кінець", — думаю і тепер почуваю, як дуже кохала і кохаю його.
Але чи не повинна я підтримати його? Спадає мені на думку, що в житті найважливіше не здобути, а здобувати. А я так багато хотіла для нього і для себе. І тепер оте прагнення лишилося єдиним реальним у нашій історії.
Згадую слова Марині і кажу до Севера:
— Мені здається, що я, на своє горе, тебе ніколи не забуду. Носитиму тебе у своїй пам'яті, навіть коли ти забудеш…
— Я ніколи не забуду тебе, Славо.
Стає сумно. Чи свідомий бодай, що каже неправду?
Прийде Емілія в ці кімнати. Ніколи не бачила я її фото. Не було цікаво. Тепер хочу поглянути. Север витягає з якоїсь лікарської книжки її фото.
— Вона тут не зовсім добре виглядає…
Нічого більше, але мені й цього досить. Це почуття солідарності з тією, наївний страх, аби вона не справила поганого враження на мене, означає, що він, власне, вже туди належить! Одразу покинула мене всяка цікавість. Проте одним оком глянула на фото. Емілія майже така, якою я собі уявляла. Горда, холодна, якась старомодна краса. Север сховав свій скарб у шухляду письмового столу. Мене пройняв холод. Чи від того, що я собі зовсім інакше уявляла нашу розлуку?
Цілі зграї слів, які тримала досі, ніби в клітці, мали тепер випурхнути і обсісти його. Щось кінчалось, і щось нове народжувалось.
Я кохаю його. Незалежно від того, що він такий безпорадний, такий мало чоловічий, — кохаю.
Колись мені здавалось, що якби прийшло до того, щоб ми мусили розлучитись, то я дам йому свою кров, а візьму собі його, аби не пускати його від себе у світ таким слабовільним.
А тепер здається щось зовсім інше, ніж я уявляла. Навіть біль мій проявляється не так, як я думала. Север дивиться стомлено на мене. Він так само позбавлений всякої надії, як і я.
— Тепер поїду я на студії…
— Тепер?
Бачу, що Север не може освоїтись з думкою, що мене тут не буде.
— Так, запишусь на останній триместр. Хочу попробувати своїх сил, щоб колись, як дійду до чогось, могла я з гордістю сказати: всім, що маю, завдячую тільки собі.