Ще березень.
Чи варто зафіксовувати? Найреальніше з усього — чітка, дзвінка свідомість: я — українець. Вони втовкли мені цю свідомість палицями в голову. Їх було небагато, а все ж таки я був один. Тамтой, що міг би мені допомогти, лежав на камінних плитах з синіми губами, а кров дзюрчала з його уст і тут же ціпеніла. Досі я бачив в такій масі тільки тваринячу кров. Я відчув млосний запах свіжої крові. Мене збирало на блювоту.
Все це діялося в білий день. Може, за двадцять кроків по той бік тротуару йшли люди. Не всі з них проявляли цікавість. Хтось один тільки спитав в поспіху:
— Цо сєн стало?
— Гайдамаку бійон, — відповів чийсь бадьорий вигук.
— А нєх їх бійон! Нєх їх вшистскіх вибійон!
Чи в той момент міг ще я уникнути катастрофи? Можливо, якщо б кинувся втікати. Не хотів утікати. Це ж комізм. Це врешті страшенно неприємно — спасатися за допомогою ніг, як заєць. Я уявив собі цю картину — і вже не міг. Ні. Удар прийшов не зразу. Насамперед було:
— Ти… с… сину, кабанє!..
— Буйце сєн бога, то свуй… то наш…
Я не бачив його обличчя, але по голосу впізнав Сташка Вілька. Згадалася крадіжка яблук в саду Гросєрової. Вибита шиба в складі вин. Чорна Манька з-над млина. Перші лаковані черевики у Сташка. І от раптом — така зустріч. Тут, на цьому подвір'ї.
— До холєри яснєй, для чего мільчиш, пан?
Чому він звертається до мене через "пан"? Мені здається, що ми вчора плюндрували сад Гросєрової.
У тамтого знову кров. Чи він сконає? А якщо вмре, тоді його кров…
— Не треба, Сташек. Він бреше, я не…
Це я крикнув. З афектацією. Здається, зробив навіть жест рукою. Смішака. Героїзм? Ні. Слово честі, що ні. Плюю з третього поверху на такий героїзм. Але тамтой конав, і його кров зобов'язувала мене. Кров зобов'язувала. Кров зобов'язує. Кров зобов'язує.
Цікаво, що не заболіло, а опекло чимсь дуже холодним, а потім я вже нічого не пам'ятав. Цікаве спостереження: очунявши, я почав обмацувати себе, чи цілий. Наді мною стояло якесь запашне створіння і прикладало мені так само запашну мокру хустину до скронь.
— Вам треба полежати трохи. Ми живемо недалеко звідсіль. Може, спробуєте звестися? Я вас проведу.
Я не чув слів. Був оглушений, хоч уже при свідомості. Її мову зрозумів по рухах її уст і жестах рук. Потім знову темне, порожнє місце. Блискуча, як лід, підлога і циганка з монетами у волоссі на стіні. Шепіт. Шепталися люди біля мене, але десь ніби далеко від мене. Запахло аптекою. Язик обернувся в роті. Холодний, солодкуватий плин[143]. Коли прокинувся, вже вечоріло. Першим враженням був страх, що світ страшенно далеко гайнув уперед за той час, поки я спав мертвецьким сном.
Що сталося за той час? Що сталося?
Я зірвався з тапчана, але чиїсь руки притримали мене. По запахові лаванди впізнав я, що то були її руки.
— Куди ви?
Я помацав голову. Гудз був завбільшки з горіх.
— Я вам забинтую.
Ні. Біла пов'язка на моїй голові може привернути чергове нещастя на мою голову.
— Ви не знаєте, що сталося за той час, поки я спав?
— Абсолютно нічого нового.
— Правда?
— Абсолютна правда.
В такому разі вона абсолютно дурна дівчина. Я прожогом кинувся в двері. На вулиці стало дуже соромно. Та, пахуча, мала рацію: абсолютно нічого нового. Навіть львівські трамваї не повискакували з своїх рейок.
— Куди?
Академічний дім.
На розі Академічної вулиці побачив Стефанова. В гімназії носив "Капітал" Маркса в оправі з молитовника. Матуру здавав уже в нашій гімназії. Йшов назустріч і посміхався широким ротом, а сорочка була у плямах від крові. Біла сорочка в яскраво-червоних плямах. Повинна поліція заборонити носити білі сорочки. Або заборонити пускати людям кров. Глянув на мій лоб і посміхнувся.
— Тебе теж? Відколи, товаришу?
Рух, начеб намірявся обняти мене. На манжеті сорочки теж плями з крові. Я відхилився, щоб уникнути його обіймів. Непорозуміння. Він прийняв мене за свого однодумця. Йому пізніше могло бути дуже неприємно.
— Це польські корпоранти так вирихтували мене, — не кажу, а підсвистую.
Він починає сміятися. О, що це за сміх! За такий сміх треба платити гроші, як за видовище!
— Подаймо один одному руки, бо й мене змалювали так, але вже наші корпоранти. Ти не чув?
В гімназії був гарнішим. А все ж таки сталося щось за той час, поки я спав.
— В Академічному домі мало відбутися антирадянське віче. Вони прийшли з палицями і залізними "перстенями", а я думав, що буде дискусія. Взяв деяку літературу з собою для цитат.
У брамі показав мені якийсь багато ілюстрований журнал. Здорові молоді зуби. Скелети нових риштувань. Дівчина у шапці пілота. Харків.
— Ти хотів цим переконати їх?
Почулися чиїсь кроки в сходовій клітці, і він сховав журнал. Ми вийшли на вулицю і зараз же подалися у протилежні сторони.
Його голос дігнав мене:
— Я хотів тобі нагадати, що за поширення комуністичного друку чекає сто другий параграф…
Дуже образливо. Невже ж він справді вважає, що я був би здатний зрадити? Правдоподібно тут було звичайне нагадування про обережність. Стефанів смикнув мене за лацкан піджака.
— Вірю! Аби мене ясний шляк трафив, що вірю.
В Академічнім домі застав Романа. Хлопці сиділи у їдальні і коментували виступ Стефанова. У мене вирвалася фраза на адресу Стефанова як порядного хлопа. Залягла незручна мовчанка. Потім хтось порадив мені підставити голову під холодну воду. Роман на вулиці сказав мені:
— Пам'ятай, що в нашій родині скорше приймуть злодія, ніж комуніста.
Помітив, що Роман зиркає з-під крайчика вій, як Орися.
3 квітня.
Орися торкнулася пальчиком моєї гулі на лобі. Біль, як від уколу електричних дротиків. Вона не хоче бачити в мені принципіальної людини, а тільки жертву. Це болючіше, ніж уколи електричних дротиків.
Сьогодні, закопиливши губки, питала мене:
— Ти не любиш музики?
Я гаряче заперечив.
Тоді вона поставила друге запитання, що логічно випливало з першого:
— А чому ми з тобою ніколи в опері не буваємо?
— Тобі це потрібно? — спитав я, ледь переводячи віддих (моє убрання саме для опери!!).
— Так! — була самовпевнена, деспотична відповідь. — Всі мої товаришки бувають з нареченими в опері.
Я спітнів. Потім, прийшовши до себе, почав кричати. Кричати, як поганий актор на аматорській сцені. Голосно, але нітрохи не переконливо: