-=т Донечко моя!,. Приїхала...
— Чого ж ви плачете, мамо?
— Дарма... Скучила я за тобою.
— А ти казала — не привезу. Привіз. Получай дочку,— сказав жартівливо батько.— Ну, ви ж тут гомоніть, а я коней відправлю до стайні.— І вийшов.
— Схудла ги, змарніла,— говорила мати, оглядаючи дочку. А сама хустку на ній розв'язує, дивиться гак, наче вік її не бачила. Тетяна теж зворушена, і сльози у неї в очах, як у матері, і обіймає вона стареньку за плечі, пригортає до себе.
— Скучила я за вами, дуже скучила, мамо. А мати ще дужче в сльози.
— Може, тобі там погано? Може, вдома залишишся, щоб я тебе бачила, щоб ти при мені жила?
Посміхнулася Тетяна.
— Не погано мені. Я коли вивчусь, приїду до рідного села, тут працюватиму.
— Журба мене, Таню, сушить. Багато думаю про тебе. У снах тебе часто бачу. Та сни все нехороші. Поплачу на самоті...
— Ой мамо! — промовила Тетяна і знову обійняла стареньку.— Чого ж вам плакати? І не змарніла я зовсім. Яка була, така й є.— Вона оглянула хату.— А де ж Олена?
Саме в цю хвилину відчинилися двері. З великим кулем соломи увійшла знадвору сестра.
— Олено, здрастуй! — скрикнула Таня і помітила, а може, тільки здалося, що в очах сестри спалахнув страх.
— Приїхала...— промовила Олена не своїм голосом і кинула солому біля грубки.
Обійняла її Тетяна, цілує, в очі дивиться.
— Ми тебе ждали... Вчора батько па станцію їздив.
— Я така рада, така рада.— І справді, очі Тетяни сяяли щастям. Вона оглянула хату — все, як було: і дзеркальце, і фотографії на стінах, і скриня, застелена тією ж скатертиною. Навіть пучечки безсмертника стоять так само між вікнами. Кожної осені вони зривали ці квіти разом з сестрою.
Заглянула Таня і до світлиці, хоч там ніхто не жив і було холодно так, що шибки рясно вкрилися візерунками. Зазирнула й на піч.
— Я тут спатиму,— сказала вона. Мати посміхнулася:
— Та я тебе на ліжко покладу, гору подушок тобі постелю.
— Не хочу. Тільки на печі. І грубку я сьогодні сама топитиму. Та сідай же біля мене, Олено, дай я на тебе подивлюся. Виросла ти, погарнішала.
— Я потім сяду. Треба ще води принести, корову порати.
— То ми удвох це зробимо. Де моя кофта старенька?
— Що ти, Таню? Не пущу! Тільки приїхала: не відпочила, не помилася з дороги... Та що б мені люди сказали? Олена й сама впорається.
— Впораюся.— Сестра взяла відра, коромисло, вийшла з хати.
— Сідай, я тобі насиплю борщу доброго. Чи, може, холодцю хочеш з хріном?
— Холодцю давайте.
Поки пообідала, стало смеркати.
Повернувся батько, обірвав з вусів і бороди крижані бурульки.
— От і знову вся сім'я вкупі,— сказав він, позираючи на Тетяну.
— Мама кажуть, що я схудла та змарніла... Правда?
— Трошки є. Та нічого, ми тебе за ці дні поправимо.
Батько засвітив лампу, мати завісила вікна перкалевими завісками. Увійшла знадвору Олена, щоки в неї — паче яблука рум'яні. Свіжа, здорова. Не боїться вона холоду, й не дошкуляє їй ніякий мороз. Глянувши на сестру, Тетяна подумала: "Розцвіла, хоч заміж віддавай".
— Уже попоралась? — спитала вголос і знову помітила, що сестра не витримала її погляду. "Чи вона мене соромиться? От чудна! За кілька місяців одвикла... Наче я їй чужа".
— Корову подою, а тоді вже й звільнюся,— відповіла Олена, беручи дійницю з теплою водою.
— Піду ж і я з тобою, подивлюсь па нашу Зорьку. Мабуть, вона мене забула.
Сестри попрямували до хліва. І тут, залишившись віч-на-віч, Тетяна спитала:
— Як же ти живеш, Олено? Як подруги?
— Та нічого. Ходимо на курси в агрогурток, та й у драматичному... Оце ставили "Наталку Полтавку".
Тетяні хотілося швидше дізнатися в сестри про Степана. Але незручно було про це питати одразу. Олена негарно про неї подумає. "Не встигла, мовляв, до хати зайти, а вже Степан їй на думці".
Тетяна підійшла до корови, почухала її під шиєю.
— Що, не забула мене? Ух ти, Зорька!
Корова простягала шию, а в дно дійниці било струменями тепле молоко, пінилося, парувало.
— Що я в тебе, Олено, хочу запитати...
— Про Степана... Він у селі,— сказала Олена, не припиняючи доїння.
— Я тебе дуже прошу... Сходи, скажи йому...
— Добре,— так само просто відповідала, навіть не глянувши в її бік.
Тетяна вийшла з хлівця. На заході ще жевріло небо, помережане голими вітами дерев.
Але вже засвічувались на ньому поодинокі зорі. Холоднішим ставало повітря.
Старі тополі стояли непоруїіїні, а на самих вершечках їхніх вмощувались на ночівлю дві галки.
В кіпці садиби лягли гори, заметені снігом. То звисали вони рудими кручами, то випинались дивовижними горбами, то утворювали яри з чорними й колючими кущами терну.
Вечоріло швидко.
— Таню, іди до хати, а то замерзнеш! — гукнула від хліва Олена.
— Я1 не мерзлячка,— відповіла сестрі й подумала: "Це ж вона занесе молоко до хати, піде пройтися на вулицю, а там забіжить до Стейана. Що він їй скаже? Може, одразу примчить до мене?"
Шкода, що Тетяна сама не зможе його побачити сьогодні, бо незручно якось перед батьками відлучатися з дому. Спитають: "А куди це ти, Тетяно?" Що вона їм відповість?
Вулиця була порожня. Пробіг собака з кудлатим хвостом, що в ньому ще з осені, мабуть, лишилися реп'яхи. Пройшла молодиця'з подними відрами води, привіталася до Тетяни.
— До батьків у гості?
— На канікули...
— Та то треба,— промовила жінка; повертаючи коромисло з одного плеча на друге, і пішла собі вулицею далі.
Повз двір гїроїхало кілька підвід з хмизом. Хмиз волочився по снігу, залишаючи слід. І знову спорожніла вулиця. Тетяна постояла Ще трохи' біля воріт та й пішла' до хати. Розтопила грубку, аж загуділо в трубі. Задиміло на плиті, а мати, набравши у жменю піску, посипала ним по залізних кружальцях.
Олена внесла молоко, процідила його в глечики, а тоді почала переодягатися.
— Куди це ти збираєшся? — спитала в неї мати.
— До колбуду. У нас хоровий гурток..
— Посиділа б вдома сьогодні. Сестра приїхала, ще' й не поговорили, не надивилися одна на одну, а ти вже біжиш. Обійдуться там без тебе. То драмгурток, то хоргурток, то агрогурток, та за цими гуртками й світлого вечора не бачить.
— Хай іде, мамо. Ми ще поговоримо з нею і надивимося одна на одну. Яка ж то буде робота, коли вона не прийде та ще хтось не прийде,— так же й гурток може розвалитися. Іди, Олено, йди.