Проїхали молоденький лісок — з'явились пристанційні осокори.
— Семафор відкритий,— сказала Тетяна,— поспішаймо. Батько цьвохнув коней батіжком. Поки доїхали, а тут уже й
поїзд прибув.
Все ж встигла взяти квиток.
І чомусь так недоречно пригадалося прощання з Степаном, коли вона вперше вирушила до Києва. Зараз тут його не було. Лише стояв на пероні схвильований батько. Комір кожуха в нього посивів зовсім. На бороді й вусах понависали крижані бурульки.
— До побачення, тату! — І очі її мимоволі запливли сльозами.
— Я розумію,— сказав зворушений батько,— розумію, чого ти виїжджаєш раніше. Серцю не закажеш... Любить вона його... А ви обоє мої діти, обох вас шкода...— І він одвернувся.
— Прощайте, тату!
Тетяна відчула на своїй щоці холодні крижинки.
— Не забувай, дочко... є в тебе батько, є в тебе мати...
— Приїду. На літні канікули ждіть мене... Приїду... Вдарило два дзвінки. Пролунав над полями гудок паровоза,
і поїзд поволі рушив від станції.
На пероні стояв батько, сумними очима проводжаючи поїзд. Ось за поворотом зник паровоз, зник останній вагон, і тільки виднілися ще густі клубки диму, що, припадаючи до засніжених обочин, танули й розвіювались непомітно...
Січень, 1941