— "Страйк у Брукліиі шириться, — прочитав він. — Колотнеча в усіх кінцях міста".
Він зручніше вмостився в гойдалці і заглибився в газету. Опис страйку геть захопив його.
РОЗДІЛ XLII
Весна іде. Порожня оболонка
Навіть ті, хто подумає, що Герствудова бруклінська пригода була взагалі помилкою, зрозуміють, що невдача що дужче підтяла його. Керрі не знала, що насправді відбулося. Герствуд розповів їй так мало, що у неї склалося враження, ніби він відступив перед якимись дрібницями, перед звичайними грубощами. Просто він не хоче працювати!
Вона виступала тепер у групі східних красунь, яких у другій дії оперети візир виводить напоказ новому володареві, як найдорожчі скарби його гарему. За п'єсою жодній з них не треба було нічого говорити, але одного разу — саме в той вечір, коли Герствуд ночував у трамвайному парку, — перший комік, славний тоді артист, бувши в грайливому настрої, промовив глибоким басом, знявши сміх у залі:
— Ну, а ти хто така?
Цілком випадково якраз Керрі в цю мить з глибоким уклоном схилилася перед ним. Комікові було цілком байдуже, хто тут стоїть, — це могла бути й інша хористка. Він не чекав ніякої відповіді, і за невдалу спробу сміливицю чекала б догана. Але Керрі, вже встигши набути досвіду й упевненості, наважилась відповісти з іще чарівнішим уклоном:
— Я ваша покірна слуга!
У відповіді не було нічого смішного, але щось у тому, як це було сказано, сподобалось публіці, і в залі зареготали ще дужче, бо й справді кумедно виглядав лютий володар, що стовбичив над схиленою в уклоні рабинею. Перший комік, чуючи сміх, теж лишився задоволений.
— А я думав, твоє прізвище Сміт, — відгукнувся він, аби продовжити жарт і залишити за собою останнє слово.
А Керрі не встигла вимовити своїх слів, як уже тремтіла на думку про можливі наслідки такої зухвалості. Усім хористкам було відомо, що вставляння будь-яких власних вигадок заборонене під загрозою штрафу або й гіршої кари, І Керрі боялась подумати, що буде далі.
Проте, коли вона стояла за кулісами, чекаючи нового виходу, славетний комік, виходячи повз неї зі сцени, впізнав її і затримався на мить.
— Можете і надалі відповідати так, — сказав він, помітивши природний розум у її очах. — Але нічого більше не додавайте!
— Дякую, — покірно промовила Керрі.
Коли він відійшов, вона вся тремтіла від хвилювання.
— Ну, вам пощастило, — зауважила одна з хористок. — У нас у всіх німі ролі.
З цим не можна було не погодитись: усі зрозуміли, що вона зробила перший крок до успіху. Керрі поздоровила себе, коли наступного разу її відповідь знову викликала оплески. Вона повернулась додому в захваті, передчуваючи, що це повинно мати якісь добрі наслідки. Та тільки-но вона побачила Герствуда, як веселі думки зникли й натомість озвалось бажання покласти край злигодням.
Другого дня вона почала розпитувати його про Бруклін.
— Вони зараз наважуються пускати вагони тільки з полісменами. До наступного тижня там ніхто не потрібен.
Почався наступний тиждень, але Керрі бачила, що все лишається по-давньому. Герствуд став навіть ще апатичніший. Він спокійно дивився, як вона йде щоранку на репетицію чи ще кудись. Сам він тільки читав і читав. Кілька разів він спіймав себе на тому, що дивиться в газету, а думає про зовсім інше. Вперше це його дуже вразило. Він саме задумався про веселу вечірку в одному клубі, членом якого він був. Він сидів, опустивши очі, і знову чув забуті голоси і дзвін келихів.
— "Ти молодчага, Герствуде!" — каже його приятель Во-кер, А він собі стоїть, елегантний, привітний, і, усміхаючись, слухає схвальні вигуки і прохання розповісти ще якийсь веселий анекдот.
Раптом він підвів очі. У кімнаті панувала така мертва тиша, що Герствуд злякався. До нього долинуло цокання годинника, і він подумав, що, мабуть, задрімав. Але він так рівно тримав перед собою газету, а стаття, яку він читав перед тим, була просто перед очима. Ні, він не міг дрімати. Як дивно!
А втім, коли це сталося вдруге, він уже не дивувався.
Приходили різник, бакалійник, пекар, вугляр, — не ті, що в них він купував тепер, а ті, що в них він уже вичерпав весь кредит. Усіх їх він приймав спочатку дуже ввічливо, спритно вигадуючи всілякі вимовки, а згодом, звикнувши, став поводитись з ними безцеремонно, — то удавав, що нікого немає дома, то просто випроваджував їх за двері.
— Де нема, там нема, — казав він. — Якби я мав гроші, я б з ними розплатився.
Маленька войовниця Лола Осборн, помічаючи успіхи Керрі, стала ніби супутницею майбутнього світила. Розуміючи, що сама вона ніколи не зробить кар'єри, ця маленька кішечка оксамитними лапками інстинктивно вчепилася за Керрі.
— О, ти підеш угору! — повторювала вона захоплено. — У тебе хист!
Керрі була дуже несмілива, але здібностей їй і справді не бракувало. Бачачи, що інші в неї вірять, вона почувала себе зобов'язаною справдити ту віру, і це надавало їй відваги. Життєвий досвід і злидні, яких їй довелося зазнати, стали їй дуже в пригоді. Слова чоловіків уже не могли закрутити їй голови. Вона знала тепер, що чоловіки; можуть з часом мінятися і зраджувати покладені на них надії. Лестощі втратили владу над нею. Тільки людина, вища від неї, і притому доброзичлива, могла б ще заполонити її, але це мусив би бути такий геніальний чоловік, яким вона вважала Еймса.
— Не люблю я акторів з нашої трупи, — сказала вона якось Лолі.— Усі вони такі самозакохані!
— А містер Барклі — хіба ж він не милий? — спитала Лола, якій перепали від того добродія дві-три ласкаві усмішки.
— О, він дуже милий, — відповіла Керрі,— але це людина нещира. У нього все вдаване.
Ось як Лола зробила перший крок до того, щоб міцніше вчепитися за Керрі,
— Ти платиш за помешкання там, де живеш? — спитала вона.
— Аякже, — відповіла Керрі.— А що?
— Я знаю одне місце, де можна найняти чудову кімнату з ванною, до того ж дуже дешево. Вона для мене завелика, а для двох була б якраз. Платити ж усього шість доларів на тиждень за обох.
— Де? — спитала Керрі.
— На Сімнадцятій вулиці.
— Не знаю, справді, чи варто міняти, — промовила Керрі, вже прикидаючи, що виходило б по три долари на кожну з них.