В цей час Керрі познайомилася з кількома юнаками, друзями міс Осборн. Це були безтурботні веселуни. Одного разу вони заїхали за міс Осборн серед дня, запрошуючи її покататися. Керрі саме була в неї.
— Їдьмо з нами! — сказала їй Лола.
— Ні, я не можу, — відповіла Керрі.
— Та їдьмо ж! Ну, чим це ти зайнята?
— Мені треба до п'ятої бути вдома, — сказала Керрі.
— Навіщо?
— Та до обіду.
— Вони почастують нас обідом, — запевнила Лола.
— Ах, ні,— не здавалась Керрі,— я не поїду. Не можу я.
— Ну, їдьмо, прошу тебе! Це такі милі хлоп'ята. Ми тебе привеземо вчасно додому, ось побачиш. Тільки покатаємось по Центральному парку.
Керрі хвилинку подумала і нарешті здалася.
— Але пам'ятай, я повинна бути дома о пів на п'яту, — сказала вона.
Та Лола пустила це повз вуха.
Після свого досвіду з Друе і Герствудом Керрі трохи цинічно ставилась до молодиків, особливо до веселих і легковажних. Вона почувала себе старшою за них. Їхні компліменти часом здавались їй наївними. А втім, вона ще була молода душею й тілом, і молодість вабила її.
— О міс Маденда, не турбуйтесь, ми повернемося вчасно! — мовив один з юнаків, уклоняючись їй. — Невже ви гадаєте, що ми посміємо затримати вас?
— Та хто вас знає,— відповіла Керрі, осміхаючись.
І вони поїхали кататись. Керрі придивлялась до елегантної публіки, а молодики розважались веселими балачками і тими слабенькими жартами, що в таких колах вважаються дотепними. Перед очима Керрі парадною процесією тяглись екіпажі, від брами на П'ятдесят дев'ятій вулиці повз Музей мистецтв, до виїзду на розі Сто десятої вулиці і Сьомої авеню. Її знов причарувала виставка розкошів — вишуканих костюмів, багатої збруї, баских коней, одне слово, краса, що панувала тут. Майнув і спогад про прикрощі злиднів, але все ж вона забула на якийсь час свої власні турботи, забула й Герствуда. А він чекав її — минула четверта, п'ята, нарешті, шоста. Уже посутеніло, коли він підвівся із свого крісла.
— Виходить, вона й не збирається повертатись додому! — промовив він похмуро.
"Таке життя! — думалось йому. — їй усміхається доля, а я— я тут ні до чого".
Керрі помітила, що спізнюється, тільки о чверть на шосту, коли екіпаж був далеко від дому, на Сьомій авеню, поблизу річки Гарлем.
— Котра година? — спитала вона. — Мені вже час повертатись.
— Чверть на шосту, — відповів її кавалер, глянувши на свій гарний годинник з відкритим циферблатом.
— О боже! — вигукнула Керрі, але враз відкинулась назад і додала, зітхаючи: — Нічого не вдієш, хоч плач, хоч не плач. Однаково вже пізно!
— Та звичайно ж! — промовив юнак, що йому ввижались принадні картини інтимного обіду і такої жвавої розмови, яка могла б привести до нової зустрічі після спектаклю. Керрі йому дуже сподобалась.
— А тепер їдьмо до "Дельмоніко", треба підкріпитись, правда, Орріне?
— Авжеж! — весело погодився Оррін.
Керрі подумала про Герствуда. Досі вона ще ніколи не пропускала обіду без поважної причини.
Вони поїхали назад, і о чверть на сьому сиділи за обіднім столом. Керрі прийшли на пам'ять відвідини ресторану "ІІІеррі", і цей спогад пробудив невеселі думи. Вона згадала місіс Венс, яка після прийому, влаштованого їй Герству-дом, більше не з'явилася, згадала і Еймса.
Думки її зосередились на цьому образі, що залишив глибокий і чистий слід у її душі. Він любив кращі книжки, ніж ті, які вона читала, знався з кращими людьми, ніж їй доводилося зустрічати. Його ідеали знайшли відгук у її серці.
"Яке щастя бути доброю актрисою", — виразно пригадалося їй.
А вона яка актриса?..
— Про що ви замислились, міс Маденда? — спитав її веселий кавалер. — Давайте, я спробую відгадати.
— О ні, і не пробуйте, — відповіла Керрі.
Вона відігнала свої думки і взялася за їжу. їй пощастило трохи забутись і розвеселитись. Однак на пропозицію зустрітись після спектаклю вона заперечливо похитала головою.
— Ні,— сказала вона, — не можу. Я вже раніше умовилась і буду зайнята після спектаклю.
— О, прошу вас, міс Маденда! — благав юнак.
— Ні,— промовила Керрі.— Не можу. Це дуже мило з вашого боку, але я прошу вас мені вибачити.
Юнак був у розпачі.
— Нічого, не журись, — шепнув йому приятель. — Ми все ж спробуємо навідатись після спектаклю. Може, вона передумає!
РОЗДІЛ XL
Відвертий розбрат. Остання спроба
Але Керрі не захотіла пристати до веселої компанії після спектаклю. Вона поїхала додому, думаючи про те, як вона пояснить свою відсутність. Герствуд уже спав, але прокинувся і розплющив очі, коли вона проходила до себе.
— Це ти? — промовив він.
— Я, — відповіла вона.
На другий день, за сніданком, вона відчула потребу якось виправдатися перед ним.
— Я ніяк не могла вирватись додому вчора перед спектаклем, — сказала вона.
— Ах, Керрі,— відповів він. — Нащо це казати? Мені однаково. Не варто й говорити про це.
— Я ніяк не могла, — повторила Керрі, червоніючи.
Але помітивши вираз його обличчя, на якому ніби було написано: "Я чудово все розумію", — вона вигукнула:
— Ах, тим краще! Мені теж однаково.
З цього дня її байдужість до дому ще зросла. Здавалось, у них раптом зникли всі спільні інтереси і не було про що говорити. Вона примушувала його просити в неї грошей па витрати, а для нього це було нестерпно. Він волів відтягати розплату з різником і пекарем. Він довів свій борг у крамниці Еслоджа до шістнадцяти доларів, зробивши запас найпотрібніших продуктів, щоб потім деякий час мати змогу не купувати нічого. Після цього він почав купувати в іншій крамниці. Те ж саме зробив з різником і ще декуди. Керрі ж він нічого про все це не казав. Він просив у неї стільки, скільки знав напевне, що вона дасть, і помалу заплутався так, що кінець цьому всьому міг бути тільки один.
Так минув вересень.
— Ну що ж, містер Дрейк думає відкривати готель? — запитувала Керрі вже кілька разів.
— Так. Але, мабуть, не раніше жовтня.
Керрі брала огида.
"Що він за людина!" — часто думала вона.
Все більше часу вона віддавала тепер своїм знайомим і майже всі вільні гроші — врешті, не таку вже велику суму— витрачала на убрання. Нарешті стало відомо, що трупа, в якій вона працює, через місяць виїздить у турне.
І тільки тоді, коли на афішах і в газетах уже писалося: "Тільки два тижні до закінчення спектаклів! Небувалий успіх" і т. д. — Керрі вирішила, що час діяти.