Це Герствудове запитання Керрі сприйняла як замах на свою свободу. Вона ніби не помічала, що весь час була досить вільна у своїх вчинках. Нам завжди найдорожча нова, щойно здобута свобода, і ми оберігаємо її найревніше.
Герствуд добре розумів це все, він був досить спостережливий. Проте в нього ще вистачало порядності не протестувати одверто. У своїй незбагненній апатії він тільки покірливо споглядав, як Керрі поволі йде з його життя; так само покірливо, як пропускав усі можливості стати на ноги. Все ж він не міг утриматись від протесту й причіпок, кволих, набридливих і марних, від яких прірва між ними тільки ширилася.
Одного разу, саме в той час, антрепренер, дивлячись з-за куліс на яскраво освітлену сцену, де, кордебалет, виблискуючи костюмами, виконував один із своїх номерів, спитав балетмейстера:
— Хто це така, четверта з правого боку, ота, що зараз повертається сюди обличчям, у кінці?
— А, — сказав балетмейстер, — це міс Маденда.
— Вона гарненька. Чом ви не поставите її на чолі цього ряду?
— Добре, можна буде це зробити, — погодився той.
— Неодмінно! Вона куди краща, ніж та, що тепер іде попереду.
— Гаразд, я так і зроблю.
На другий день Керрі покликано так, ніби вона в чомусь схибила.
— Сьогодні ви поведете свій ряд, — сказав балетмейстер.
— Слухаю, сер! — відповіла Керрі.
— Та жвавіше, — додав він. — Нам потрібна жвавість.
Керрі здивувалась цій зміні і подумала, що дівчина, яка досі очолювала колону, мабуть, хвора. Але зараз же, побачивши її в ряду, та ще з незадоволеним обличчям, Керрі догадалась, що це відзнака.
Вона вміла з особливою грацією схилити голівку вбік, а її руки не висіли, мов неживі, навпаки, вони ніби брали участь у танці. На чолі ряду вона проявила себе ще краще.
— Ця дівчина вміє триматись, — сказав антрепренер іншим разом.
Йому навіть захотілось поговорити з нею, і якби не його неухильне правило не заводити нічого з хористками, — він би неодмінно підійшов до неї, відкинувши всяку пиху.
— Поставте її на чолі білої колони! — сказав він балетмейстерові.
Біла колона складалася з двадцятьох дівчат, одягнених у сніжно-білі фланелеві вбрання зі срібною і блакитною облямівкою. Проводирка цієї колони виблискувала тими ж кольорами, але мала ще й срібні еполети та поясок з коротенькою шпагою при боці. Керрі одержала всі ці аксесуари і через кілька днів з'явилась у них на сцені, пишаючись своїми новими лаврами. А найприємніше було те, що платня її зросла з дванадцяти до вісімнадцяти доларів.
Герствуд про це так і не дізнався.
"Не буду віддавати йому всі гроші! — вирішила Керрі.— Я й так досить плачу. Мені треба стільки придбати з одягу!"
Вона й справді за другий місяць служби в театрі понакуповувала собі дуже багато, не дбаючи про наслідки такого марнотратства. Адже наближався день сплати комірного, та й борги в усіх сусідніх крамницях росли. Але Керрі вирішила надалі більше зважати на себе.
Насамперед вона пішла купувати блузку і зразу побачила, як мало можна придбати за те, що в неї лишається, і як багато можна було б справити обнов, якби їй лишалась ціла її платня. Вона забувала, що якби вона жила сама, їй довелося б платити за помешкання й харчі; навпаки, вона уявляла, що всі свої вісімнадцять доларів до останнього цента вона могла б витрачати на одяг і на свої примхи.
Нарешті вона спинила свій вибір на такій блузці, яка поглинула не тільки всю її надбавку, але й дещо від дванадцяти доларів. Вона розуміла, що зайшла надто далеко, але жіноча любов до оздоб узяла гору. На другий день Герствуд сказав:
— Ми винні крамареві за цей тиждень п'ять доларів сорок центів.
— Що ти кажеш? — промовила Керрі, ледь насупившись.
Вона взялася за гаманець, щоб віддати йому гроші.
— У мене всього вісім доларів двадцять центів.
— Ми ще винні за молоко шістдесят центів, — додав Герствуд.
— Так, і ще ж за вугілля не заплачено, — згадала Керрі.
Герствуд не сказав більше нічого. Він бачив обнови, які вона купувала, бачив, що вона починає нехтувати свої гос
подарські обов'язки і користується кожною нагодою, щоб зникнути з дому і не повернутися вчасно. Він почував, що все це не скінчиться добром.
А вона раптом промовила:
— Я просто не уявляю, як все тягтиму. Я так мало заробляю.
То був прямий виклик, і Герствудові довелося прийняти його. Він змусив себе лишитись спокійним.
— Я зовсім не хочу від тебе, щоб ти все тягла. Я тільки прошу допомогти мені трохи, доки я не знайду якусь роботу.
— Авжеж, авжеж! — відповіла Керрі.— Я вже не вперше це чую. Але мого заробітку не вистачає на все. Я просто не знаю, що мені робити.
— Але ж я старався знайти роботу! — вигукнув він. — Чого ж ти ще хочеш від мене?
— Мабуть, не дуже ти старався, — не вгавала Керрі.— Я ж ось, бачиш, знайшла.
— Але ж кажу тобі, я робив, що міг, — відповів Герствуд.
Він так розсердився, що насилу стримував гострі слова.
— Можеш не колоти мені очі своїми успіхами, — провадив він. — Все, про що я прошу, це трохи допомогти мені, поки я знайду якусь роботу. Я ще не зовсім пропаща людина. Я ще стану на власні ноги.
Він намагався говорити спокійно, але в голосі його чулося тремтіння.
Гнів Керрі миттю вщух. їй стало соромно.
— Ну, гаразд, ось гроші,— промовила вона, висипаючи на стіл все, що було в гаманці.— Тут не вистачить на все. Але якщо вони почекають до суботи, тоді можна буде розплатитись.
— Нащо мені всі,— сумно відповів Герствуд. — Я тільки хочу заплатити крамареві.
Керрі сховала гроші і рано заходилась готувати обід, щоб устигнути подати його вчасно. Після своєї вихватки вона почувала себе трохи ніяково і хотіла якось спокутувати цю прикрість.
Але незабаром до кожного з них повернулися ті самі думки.
"Вона заробляє більше, ніж каже, — думав Герствуд. — Запевняє, ніби одержує тільки дванадцять доларів, але хіба ж на ці гроші можна стільки купити? Та нехай собі! Хай собі робить зі своїми грішми, що хоче. Ось я цими днями знайду собі якесь діло, і тоді нехай іде к бісу!"
Ці думки були навіяні гнівом, проте вони показували, як могли надалі розвинутись їхні взаємини.
"Нехай собі! — думала Керрі.— Давно треба було його примусити вийти з дому і взятися за щось. Це несправедливо, щоб я працювала на нього".