Керрі здивовано глянула на нього. Вона не знала, що далі казати.
— Ви б могли мені дістати роль, якби я заплатила?
— Якщо я цього не зроблю, ви одержуєте свої гроші назад.
— Ах, так! — промовила Керрі.
Агент побачив, що має справу з зовсім недосвідченою людиною, і тому він провадив:
— Вам треба внести принаймні п'ятдесят доларів. Ніхто не буде з вами морочитися за меншу суму.
Керрі почала розуміти.
Дякую, — сказала вона. — Я подумаю.
Вона рушила до дверей, але пригадала щось і спитала ще:
— А скоро ви б могли знайти мені місце?
— Ну, це важко сказати, — відповів агент. — Можливо, за тиждень, а може, й за місяць. У всякому разі, ви одержали б першу підходящу вакансію.
— Розумію— сказала Керрі, злегка усміхнулася з чемності й вийшла.
Агент хвилину подумав, потім промовив сам до себе:
— Просто смішно, як ці жінки прагнуть попасти на сцену!
Комбінація з п'ятдесятьма доларами примусила Керрі замислитись. "Вони ж можуть взяти гроші і нічого не зробити", — думала вона. У неї були деякі коштовності — каблучка з діамантом, брошка і ще деякі дрібнички. Можливо, їй дали б за них п'ятдесят доларів у ломбарді.
Герствуд встиг уже повернутись. Він не думав, що вона ходитиме так довго.
— Ну, що? — промовив він, не наважуючись спитати навпростець, чи пощастило їй щось знайти.
— Я ще нічого не знайшла, — відповіла Керрі, скидаючи рукавички, — Всі вони вимагають гроші наперед.
— Скільки? — сош'гав Герствуд.
— П'ятдесят доларів.
— Нічого собі!
— Що ж, вони такі, як і всі. На жаль, не можна бути певним, що вони дістануть щось, навіть після того, як їм заплатиш.
— Ну я б не рискував п'ятдесятьма доларами на таких умовах, — заявив Герствуд так, ніби тримав гроші в руках і мав вирішувати.
— Не знаю, що робити, — промовила Керрі.— Спробую ще побувати в кого-небудь з антрепренерів.
Герствуд байдуже слухав, уже нездатний розуміти весь жах свого становища. Він злегка погойдувався туди й сюди в кріслі і гриз ніготь. Йому здавалось, що все так і повинно бути. Згодом він ще покаже себе.
РОЗДІЛ XXXVIII
У казковім царстві розваг. Невблаганне життя
На другим день Керрі знову вирушила на розшуки і, побувавши в "Казино", переконалась, що знайти місце хористки не легше, ніж будь-яке інше. Гарненькі дівчата, здатні вишикуватись в ряд, не менш численні, ніж чорнороби, здатні орудувати киркою. Керрі переконалась також, що в театрах звертають увагу тільки на зовнішність прохачок. Ні їхня думка про свої здібності, ні ці здібності нікого не цікавили.
— Де я можна бачити містера Грея? — спитала вона похмурого швейцара біля артистичного входу театру "Казино".
— Він зараз зайнятий і нікого не приймає.
— Ви не знаєте, коли я могла б його побачити?
— Він вам призначив прийти сьогодні?
— Ні.
— Тоді вам доведеться звернутись у його приймальпю.
— О боже! — вигукнула Керрі.— Де ж його приймальня?
Швейцар сказав.
Керрі розуміла, що зараз не варто туди йти, все одно його там немає. Нічого іншого не лишалось, як тим часом іти шукати в інших місцях.
А в інших місцях повторювалася та сама невесела історія. Містер Дейлі приймав тільки тих, з ким це було заздалегідь умовлено. А Керрі просиділа цілу годину в брудній приймальні, вирішивши подолати всі перешкоди, — і тільки тоді почула про це від спокійного, байдужого містера Дорні.
— Вам треба написати йому і попросити прийняти вас.
І Керрі пішла ні з чим.
У театрі "Емпайр" вона зустріла цілий рій надзвичайно неуважних і байдужих людей. Там панувала розкіш, вишуканість і неприступність.
У "Ліцеї" вона опинилася в одному з тих невеличких, завішаних килимами й портьєрами кабінетів десь попід сходами, де одразу відчуваєш величність усіх без винятку осіб, причетних до цього храму мистецтва. Кожен касир, швейцар чи помічник адміністратора були тут втіленням стриманої величі*, усі вони пишалися своїми посадами.
"Покора — і ще раз покора! Кажи, що тобі потрібно. Кажи швидше, кажи злякано і без тіні самоповаги. І якщо це не дуже нас обтяжить, ми подумаємо, що можна для тебе зробити!"
Ось яка атмосфера панувала в "Ліцеї" та й в усіх інших антрепренерів. Ці дрібні підприємці теж царі у своїх володіннях.
Стомлена поверталась Керрі додому. Усі її старання привели тільки до того, що вона зовсім занепала духом.
Увечері Герствуд вислухав докладну розповідь про її втомні й безплідні шукання.
— Мені так і не вдалося нікого з них побачити! — сказала Керрі.— Я все ходила й ходила і чекала без кінця.
Герствуд мовчав і тільки дивився на неї.
— Очевидно, без друзів нікуди не проб'єшся, — зовсім безпорадно додала вона.
Герствуд розумів, що справа нелегка, проте це зовсім не здавалося йому таким страшним. Керрі просто втомлена й засмучена, але це нічого, тепер вона може відпочити. Із крісла-гойдалки світ виглядає не таким уже й безнадійним, здається, що найгірше ніколи не настане. Попереду ще є завтрашній день.
Завтрашній день настав, за ним ще один, і ще…
Нарешті Керрі якось пощастило побачити антрепренера театру "Казино".
— Зайдіть у понеділок, — сказав він. — Можливо, у нас стануться якісь зміни.
Це був високий чоловік, вгодований і вичепурений, що дивився на жінок, як на породистих коней. А Керрі була гарненька і граціозна. Вона може придатись, навіть якщо й не має досвіду. Один із власників театру недавно зауважив, що серед хористок щось малувато гарненьких.
До понеділка лишалось ще кілька днів, а перше число вже наближалось. Керрі була стурбована, як ніколи доти.
— А ти й справді шукаєш роботу, коли йдеш із дому? — спитала вона Герствуда якось уранці, знесилившись від прикрих думок.
— Звичайно, шукаю, — відповів він ображеним тоном, хоч його й не дуже схвилювала така принизлива підозра.
— На твоєму місці я б узялася за будь-яку роботу, — сказала вона, — хоч тимчасово. Адже перше число вже не далеко.
Вона була втіленням розпачу.
Герствуд відклав газети і почав перевдягатись.
"Треба щось пошукати, — думав він. — Треба піти і подивитись, може, якась броварня влаштує мене куди-небудь. Так, якщо трапиться місце буфетника, доведеться, мабуть, погодитись".
Його паломництво і на цей раз не відрізнялось від попередніх. Одна-дві не дуже ввічливі відмови, і вся його відвага зникла.