Та ось в прірву забуття долинули тихі слова:
— Встаньте, Шуро…
Хто це говорить? Огнєв? Як важко прокидатись. Голова падає вниз, несила звестися…
— Дівчинко, тут такі чудеса! Прокиньтеся!..
Шура розплющила очі і відразу ж зажмурила їх. Крізь ілюмінатор в каюту проникало сліпуче сяйво. Дів-чина підійшла до Огнева, поглянула назовні ракети.
Стіни велетенського корабля знову стали невидимими.
На півнеба виросла куля Сатурна, а внизу простягалася вдаль, мов казкова дорога серед Космосу, смуга знаменитого кільця. Якраз вона й відбивала сонячні промені, що заливали все навколо, сліпили зір.
— Феєрично, — прошепотіла дівчина.
— Не в тому справа, Шурочко. Гляньте сюди… Бачите — в самому кільці смуги сяйва? Це вже не блиск сонячних променів…
— Бачу… І в окремих місцях своєрідні спіралі. Невже штучні споруди?
— Безумовно. Кільце Сатурна — штучне, це очевидно. Вони ним збирають, конденсують енергію Сон-ця… а потім перетворюють в якусь іншу. Ці смуги сяють власним сяйвом. Тепер ясно, чому кільце Сатурна має такий сильний блиск…
— Невже вони летять прямо на Сатурн? Капітане, що буде з нами? На цій планеті тиск в тисячі разів бі-льший, ніж на Землі!
— Спокійно, Шурочко… Адже їхній корабель не руйнується? А ми всередині корабля. Я вірю — скоро все з’ясується…
Наближалася поверхня Сатурна, вірніше, поверхня атмосфери планети. Вже простим оком видно було колосальні вихори в шарах повітря, безупинний рух масивних потоків. В окремих містах крізь туманну пелену проглядали якісь об’єкти рожевого кольору. До однієї з таких споруд прямував літаючий колос.
Потьмарилось, затягнулося димком чорне небо, замиготіли зірки, оточилося імлистим ореолом Сонце. Рожева споруда стрімко наблизилася. В ній відкрився гігантський отвір, справжня безодня. Корабель впевнено зайшов туди. Отвір зник. Навколо запанувала пітьма…
— Прилетіли, — несміливо озвалася Шура. — Може, вийдемо?..
— Треба чекати…
Ззовні заструмилося м’яке проміння. Ніжні барви лягли на стіни сфери. Відтінки нагадували фарби зем-ного світанку.
— Чудово, — озвався Огнєв. — Вони створюють таке освітлення для нас. Самі господарі бачать в інфра-червоному спектрі…
— Капітане, — приглушеним голосом сказала Шура. — Зверніть увагу на прилади…
Огнєв кинув погляд на аналітичні автомати. Проглянув результати досліджень зовнішніх приладів. Зовні ракети повітря було аналогічним земному. Все — кількість кисню, азоту, тиск.
Командир рішуче повернувся до Шури, стиснув її руку.
— Вийдемо, дівчинко. Вони готуються до зустрічі. Хіба це не зрозуміло?
— Вийдемо, капітане, — з надією відповіла дівчина.
Вони скинули скафандри, шоломи. Залишилися в теплих комбінезонах. Шура крадькома вийняла дзерка-льце, зачесала попелясте коротке волосся.
Огнєв посміхнувся. Одвернувся, щоб вона не помітила.
— Ти готова, дівчинко?..
— Так…
— Тоді ходімо…
Невеличким ліфтом вони опустилися вниз, вийшли крізь люк назовні. Глибоко вдихнули повітря, закаш-лялись. Воно було сухим, трохи морозним.
Космонавти оглянулись. Стін сфери не можна було помітити. Невідомим оптичним способом розумні іс-тоти досягли ефекту безконечності. Око не зупинялося на будь-якій деталі. їх не було. Тільки переливи кольо-рів—ніжних, тонких, мінливих.
Під ногами була темна підлога. Вона виднілася, скільки сягав погляд, зникала в імлі. Урочиста тиша па-нувала в неосяжному палаці. Та це не була мертва тиша Космосу, загрозлива тиша ворожого світу. То було мо-вчання таємниці, безмовність мудрості, життя, яке готове до дії.
З голубої імли з’явився якийсь об’єкт. Він швидко наблизився.
— Фіолетова куля, — прошепотів Огнєв. Куля зупинилася недалеко від космонавтів.
Завмерла, похитуючись в повітрі.
— Що нам робити? — з острахом запитала дівчина. — Може, звернутися? Та тільки вона ж не зрозу-міє…
Істота почала міняти форму, видовжуватись. Космонавти вражено дивилися на бурхливу трансформацію. Навіть Огнєв, який вже один раз бачив таке явище, не міг стриматися від вигуку подиву.
— Вона стає людиною, — злякано сказала дівчина. — Капітане, погляньте… що це значить?..
Перед ними стояла людина. Вона не мала жодного одягу. Та цього й не потрібно було. Це була не справ-жня людина з усіма її органами, а спрощена скульптурна подоба, проте геніально граціозної форми. Тіло істоти просвічувалось, всередині можна було помітити якусь пульсацію.
— Це тобі відповідь, — захоплено промовив командир. — Ти говорила, що вони без жодної форми. Пев-не, ці істоти можуть набувати будь-якої форми…
— Як же так? — зачаровано запитала Шура.
— Я знаю не більше тебе… Очевидно, вони мають зовсім іншу конструкцію… і незрівнянно вищу, ніж ми. Вени вже мають можливість ліпити з себе форми, так, як наш скульптор з глини. З кулі можна зробити все, що завгодно…
— Розумію… тільки не зовсім…
Постать "людини" хитнулася назустріч землянам. На обличчі з’явилися великі блакитні очі, несподівано пролунав дивний, дзвінкий, якийсь незвичайний для слуху голос:
— Я вдячний людям Землі. Я той, кого ви врятували…
Космонавти отетеріли. Навіть Огнєв не міг здобутися на слово.
— Не дивуйтесь,— говорила істота.— Ми знаємо давно символи, якими ви спілкуєтесь на Землі. Те, що ви звете мовою.
Огнєв глибоко вдихнув повітря, опанував себе.
— То ви були на нашій планеті?
— Не раз. Вже мільйони років. Але ми бачили, що життя там розвивається по інших законах, і не втруча-лися в його хід.
— А як же спілкуєтесь між собою ви?
— Ви не зрозумієте.
— Який же ваш справжній вигляд?
— Такий, як ви бачили спочатку…
— Ви спеціально послали свій апарат на Землю?
З очей істоти засяяло проміння великої ніжності, вдячності.
— Ні! То трапилося випадково. Наш апарат розбився на другому супутнику. Ми залишилися без жодних запасів. На Сатурн не мали змоги повідомити. Ми чекали. І ось над супутником пролітав якийсь корабель. Ми запустили останній апарат зв’язку, що в нас був, на орбіту. Він догнав корабель. Минало багато часу. Нас не знайшли. Два мої товариші загинули, щоб зберегти життя мені. А потім… наступило забуття. І, нарешті, ваша поява…
— А як же ви… — Огнєв запнувся, підбираючи слова. — Як ви могли жити на супутнику… без їжі, без повітря?..