Страшно було дивитися на розпач цього старого.
— Її оберігає Боже сяйво. Але що буде, як вона поступиться перед насильством? — щиро запитав він.
— Тихо! Не плетіть нісенітниць, Давиде! Зараз ми все перевіримо. Ми проведемо вас додому, — сказав пастор, — і ви побачите, що у вас нема ні вертумнів, ні дияволів, ні сирен.
— Ваш батько сліпець, — прошепотів Давид Мінні.
Вільфрід, на якого читання першого трактату Сведенборга, що його він устиг пробігти очима, справило глибоке враження, вже прив’язував до ніг у сінях лижі. Мінна теж враз зібралася. Вони залишили далеко позаду двох старих і самі кинулися до шведського замку.
— Ви чуєте потріскування? — спитав Вільфрід.
— То на Фіорді тріщить крига, — відповіла Мінна. — Наближається весна!
Вільфрід змовчав. Прийшовши на подвір’я, вони не відчули, що їм не хочеться заходити до будинку.
— Що ви думаєте про неї? — спитав Вільфрід.
— Яке сяйво! — скрикнула Мінна, що стояла перед вікном світлиці. — Ось він! Ось він! Боже мій, який він гарний. О, мій Серафітусе, візьми мене! Ці слова дівчина вигукнула подумки. Воно бачила Серафітуса, що стояв у тумані опалового кольору, який огортав його майже фосфоричне тіло.
— Яка вона гарна! — теж подумки скрикнув Вільфрід.
Цієї миті надійшов у супроводі Давида пан Бекер: він побачив свою дочку й чужинця перед вікном, наблизився до них, зазирнув у вікно до світлиці й сказав:
— Що ж, Давиде, вона молиться.
— Але ж, пане, спробуйте зайти.
— Навіщо турбувати того, хто молиться? — відказав пастор.
Цю ж мить від вікна відбилося проміння місяця, який здіймався над Фальбергом. Усі обернулися, збентежені цим природним явищем, що примусило їх здригнутися; та коли вони знову подивилися на Серафіту, вона зникла.
— От дивина! — сказав спантеличений Вільфрід.
— А я чую ніжні звуки! — озвалась Мінна.
— Що, що? — перепитав пастор. — Вона, безперечно, лягає в ліжко.
Давид зайшов до будинку. А решта троє мовчки поверталися назад; ніхто з них не міг збагнути того видіння: пан Бекер сумнівався в ньому. Мінна милувалася ним, а Вільфрід хотів ще дивитися на нього.
Вільфрідові було тридцять шість років. Хоч його постать мала досить незграбні пропорції, та всі разом вони створювали гармонію. Був він середнього зросту, плечистий, з широкими грудьми, короткою шиєю, як у тих людей, у кого серце близько до голови; чорне волосся в нього було густе й ніжне, карі очі горіли сонячним вогнем, засвідчуючи, з якою жадібністю його натура вбирала в себе світло, його чоловічим зворушливим рисам бракувало внутрішнього спокою, який звичайно вселяє в людей безхмарне життя, у них проявлялись невичерпність гарячих почуттів та інстинктивна непогамовність, так само, як його рухи виказували витонченість фізичної будови тіла, гнучкість розуму й непомильність їх взаємодії. Цей чоловік міг боротися з дикуном, чути, як і він, кроки ворога на чималій відстані в лісі, нюхом вловлювати його запах у повітрі й бачити на обрії сигнал друга. Спав він легким сном, як усі ті створіння, що не бажають бути заскочені зненацька. Вільфрідове тіло швидко звикало до клімату країн, куди закидало його бурхливе життя. Митці й вчені побачили б у цій статурі людський взірець: у ній усе було врівноважене — дія й почуття, розум і воля. На перший погляд, здавалося, Вільфрід належав до чисто інстинктивних істот, які сліпо вдовольняють свої матеріальні потреби, та насправді він уже з самої юності поринув у суспільне життя, з яким його тісно пов’язали почуття; навчання збагатило його розум, розмірковування загострили думку, науки розширили світогляд. Він вивчив суспільні закони, гру інтересів, що ґрунтуються на пристрастях, і, здавалося, ще в юні літа освоїв абстрактні поняття, на яких тримаються суспільства. Він корпів над книгами, в яких відображалися колишні людські діяння, потім проводив безсонні ночі у розкішних європейських столицях, прокидався не тільки в ліжку і, мабуть, спав на полі бою в ніч перед битвою й у ніч після перемоги; може, бурхлива молодість кидала його на верхній палубі якогось капорного судна через найконтрастніші країни планети, тому він спізнав сучасні людські діяння. Отже, Вільфрід знав теперішнє й минуле, дві історії — давню й сучасну. Багато таких самих людей, як Вільфрід, мали однаково могутні Руку, Серце й Голову; і так само, як і він, зловживали своєю потрійною владою. І хоч цей чоловік ще своїм тілом перебував близько від грішної частини людства, він, звісно, душею водночас належав до сфери, де головною силою є розум. Незважаючи на серпанок, що огортав його душу, в ньому проявлялися ті невимовні ознаки, що їх помічали лише очі чистих створінь — очі дітей, на чию невинність ще не вплинула жодна погана пристрасть, очі старого, який переборов свою невинність; ці ознаки виказували в ньому Каїна, в якому ще жила надія і який, здавалося, шукав виправдання на краю землі. Мінна бачила в цьому чоловікові славетного каторжника, а Серафіта знала його; обидві вони були "в захваті від нього й жаліли його. Звідки в них було це передчуття? Нічого надто простого або незвичайного не було в ньому. Тільки-но людина хоче проникнути в таємниці природи, де нема нічого таємничого, де тільки треба все побачити, вона помічає, що просте творить у ній чудеса.
— Серафітусе, — сказала одного вечора Мінна через кілька днів після приїзду Вільфріда до Ярвіса, — ви читаєте в душі цього чужинця, а на мене він справляє якесь невизначене враження. Мене кидає від нього то в жар, то в холод, ви, певне, знаєте причину, звідки беруться цей жар і холод, і скажіть мені це, адже ви знаєте все про нього.
— Еге ж, я дізналась про ці причини, — відповів Серафітус, опустивши на очі свої широкі повіки.
— Яким чином? — з цікавістю спитала Мінна.
— Я володію даром ясновидіння, — відповів він. — Ясновидіння — вид внутрішнього бачення, яке проникає скрізь, ти зможеш це зрозуміти тільки через порівняння. У великих містах Європи, де з’являються твори, в яких людська рука намагається відтворити духовний світ так само, як і фізичну природу, є талановиті люди, що виражають думки через мармур. Скульптор обтісує мармур, надає йому певної форми, вкладає в нього певний світ думок. Є мармур, який людська рука наділила властивістю виражати кращу чи гіршу рису людства, більшість людей бачать у ньому постать людини — та й годі, друга, значно менша частина людей, що перебувають на вищому щаблі свого розвитку, бачать втілені митцем у скульптуру думки й милуються її формою; але втаємничені в мистецтво цілком розуміють скульптора: бачачи його мармур, вони вловлюють у ньому цілий світ його думок. Вони і є князями мистецтва, вони носять у собі дзеркало, в якому відбивається природа з усіма своїми найменшими шерехатостями. Отож у мені є щось схоже на дзеркало, в якому відбивається духовний світ з усіма своїми причинами й наслідками. Я розгадую майбутнє й минуле, проникаючи в такий спосіб у людську самотність. "Як?" — знову ти мене спитаєш. Припусти, що мармур став тілом людини, що скульптор несе в собі почуття, пристрасть, ваду чи злочин, чесноти, гріх чи каяття, тоді ти зрозумієш, як я прочитала все в душі чужинця, хоч і не пояснюватиму тобі, що таке ясновидіння, адже щоб збагнути цю властивість, треба нею володіти.