У Винниках мене гукнула колишня однокласниця. Вигляд у мене був такий змордований, що вона спитала, що зі мною. Я сказала, що ходила до Ступниці, бо пишу книжку. Ця відповідь задовольняла всіх.
Я врешті дійшла до Урожа. Дуже хотіла пити. Впавши на ліжко, подумала, що забула підібрати камінь сили. Ех, втратила таку нагоду. Хоча, може, в Україні поради Кастанеди не дійсні.
Довкола Добромиля
Добромиль
Про Добромиль кілька років тому я знала дві речі: там чудова природа, але пускають туди лише по запрошеннях, бо це прикордонна зона. І що нашою родичкою була колись Емілія Добромильська, ключниця якоїсь графині. Усе.
Власне, з Добромиля почалися мої сентиментальні мандрівки Галичиною. Але до зустрічі з Мироном Іваником, уродженцем Тернави і редактором видавництва "Знання", я не могла уявити, що Добромиль стане місцем, де знаходиться моє серце. Чимало людей думають, що я родом з Добромиля. Отже, Мирон, який замовляв мені рецензії на підручники, запропонував мені написати роман, дія якого відбувається в Добромилі. Він взагалі людина нестандартна, справжній генератор ідей. Спочатку я стала дибки, бо досі єдиною реальністю, яку я створювала, були вигадані світи. Однак мені подобається робити те, що я ніколи не робила. Я позичила в Мирона книжку про Добромильщину і сказала, що подумаю. А потім поїхала туди. Це далеко від Львова, десь дві з половиною години. Я відразу відкинула всіх консультантів на місці, краєзнавців і гідів, вони б мені тільки заважали, і виїхала дуже рано. Якось так трапилось, що мені ніколи не вдавалося побачити стільки, скільки я побачила того дня. Час був напрочуд милосердний до мене. Якби я того дня не побачила стільки, то, можливо, не змогла б написати "Слугу з Добромиля". Втім, дещо я тоді не побачила, але воно не мало для мене суттєвого значення.
Усі мої подорожі до Добромиля нанесені на карту свідомості і сяють містичним сяйвом. Коли я була там з кимось, сяйво меркло або спалахувало. Для мене лише Уріж і Добромиль — персоніфіковані. З ними я можу вести бесіду як з людьми, я відчуваю їх настрій, а вони відчувають мій. Я знаю, що є романи про Дублін, Петербург, Рим, Єрусалим, але це задуми авторів, які тривалий час там мешкали. Я могла б не написати жодного рядка про Добромиль, однак контакт між нами завжди існував би тісний і містичний. Щодо Урожа, то тут усе зрозуміло, тут народилася моя душа. Але серце моє буде поховане саме в Добромилі.
Я знаю чому. Все, що пов’язане з творчістю, для творця набуває сакрального значення. Ясна річ, йдеться не про заробітчанство, коли виконуєш якесь замовлення, навіть соціальне, коли мер викликає чужорідного письменника і просить його написати роман про Львів чи Дрогобич, обіцяє за це щось, не конче гроші, але якісь привілеї. Я вже була в дорозі до Добромиля, місця забутого, занедбаного, чия колишня слава вже давно минула, і про неї пам’ятають лише диваки, що сидять як собака на сіні на зібраних матеріалах, а по їхній смерті це все спалюють. Добромиль чекав на особу, яку міг би причарувати, захопити, і вона з’явилась погідного сонячного ранку, коли ще вишні ледь починали рожевіти, а в горах вони доспівають пізніше, ніж у долах.
Я побачила провінційну ратушу з годинником на вежі і гербом — яблуком, пронизаним трьома мечами. Герб роду Гербуртів, що володіли цими землями упродовж чотирьохсот років, прибувши сюди з Моравії. За радянських часів його, звісно, не було. Ратуша була з XIX ст., і я не мала звички заходити в урядові установи. А от площа, вимощена плитками пісковику, покладеними руба, мені дуже сподобалась. Про це в книзі я не читала. Чогось краєзнавці вважають, що туристам цікаві лише замки і церкви.
Добромиль лежить в улоговині, на березі річки Вирви. У нас в селі вирвою називають когось дуже розбишакуватого і нестриманого. Таке можна сказати про кожну гірську річку, якій часом стає нестерпно тісно в ущелині, коли тане сніг на горах і падають затяжні дощі.
Я мусила спершу оглянути центр і пішла до костелу, що прозирав за деревами, поминувши смутну будівлю вмираючого кінотеатру, тепер Народного дому, де часом крутять старі фільми, а на вихідні сюди злітаються підлітки на дискотеку, двоповерхові будинки зі слідами колишньої краси, зруйновані чи спотворені ремонтом. Костел був оточений муром і зачинений. Взагалі-то мені не сподобалось, що не можна було увійти на подвір’я, хоч костел був діючий і відремонтований. Я просто зараз пливла за течією і вже хотіла повернути назад, коли побачила на дорозі, що вела до Нижанкович, пагорб з цвинтарем, і хоч сонце вже припікало, вирішила, перш ніж йти до монастиря, зійти на той пагорб. Цвинтар виявився з тих, на яких людей ховають сотні років, поверх одних могил виростають інші. Я побачила склепи, що вгрузли в землю, вкриті зеленим мохом, похилені надгробки, перекособочені й погнуті металеві хрести. Здавалося, всередині живе якась фантастична істота, яка час від часу перевертається уві сні й спричинює руйнування. Я ще буду тут не раз, коли розпочну пошуки. Тепер мені належало встановити точки координат. За цвинтарем був горіховий сад з гарно викошеною травою. Звідти я побачила Добромильський монастир, далеко на горі, але мала вдосталь часу. Того дня мені стрінувся один чоловік, може, то був дух Добромиля, який в кількох словах пояснив, як дійти до монастиря і на якій горі розташований замок Гербуртів. Його не здивував мій нетутешній вигляд і що я забула в Добромилі. Він був такий привітний і погідний, як увесь цей день. Зазвичай мене питають, звідки я, і намагаються переконати, що я сама не потрафлю пройти три чи п’ять кілометрів через ліс. Я ще пару разів питала, поки йшла через річку Вирву, повз каплиці, мені траплялись дивні будинки, зовсім старі і схожі на млини чи склади, де мешкали люди, так я здіймалась все вище й вище, доки не натрапила на дорогу, що вела просто до монастиря, спершу через поля, вкриті травою й квітами, властивими цій порі, а потім вздовж саду. По один бік був цивілізований яблуневий сад, хоч і з нескошеною травою, а по другий здичавілі хащі, звідки прозирали сливи і алича. Можливо, там за радянських часів було якесь зелене господарство чи щось таке. Збоку від мурованої монастирської брами стояла вишка Київстар. Я ввійшла через браму і побачила скраю муровану дзвіницю, справа — понищені будівлі монастиря, а в глибині, в затінку гори, — церкву. Ага, ще велику криницю на подвір’ї під дашком. Ціле господарство, навіть з чорним собакою на прив’язі, що не гавкав на мене. Я знала, що монастир діючий і тут хтось мусить бути. Поки мені щось не заборонили, я зайшла до дзвіниці, де панував безлад, як то буває під час ремонту, і побачила гіпсових персонажів шопки, абияк запханих у куток, дошки, шмати і намальованого голуба на стіні.