— Ну? Що я казав? Чия правда? Хіба я не попереджав, що має настати криза? Aut Caesar, aut nihil{,— або сюди, або туди! Хвалити господа, що сюди! — мовив наш люб'язний доктор Клугер таким спокійним голосом, що тітка Добриш розплакалась, миттю розштовхала всіх і подалася до кабінету хворого.
— Ой, пустіть мене! Пустіть мене! Пустіть мене! Пустіть мене до нього! Хочу побачити його на власні очі! Хочу на нього подивитись! Пустіть мене!
Всі наші знайомі дами ззирнулись, а наш улюблений дотепник Йосип Земель так боляче наступив Маркусові на ногу, що той аж скрикнув.
Вся сім'я зібралася коло хворого Сендера, який воскреснув з мертвих.
— Що ви скажете про мого чоловіка? — дзвонила добра докторша по всьому місту.— Що ви скажете, га? Правда ж, за такого доктора треба дякувати богові? Мертвого воскресив! Може, ні? Самі знаєте, що людина — наче муха! Допіру жила і враз — тьху!
І добра докторша сякається й витирає очі, та й усі інші добрі жінки сякаються й витирають очі.
О, як приємно, любо й втішно спостерігати, бодай здалеку, ідилічну картину, коли вся сім'я упадає біля хворого, котрий, добре попомучившись, здолав тяжку недугу, перебув кризу, а тепер починає поступово оклигувати, щоб знову жити разом з оцими відданими, милими й дорогими істотами, що не зводять з нього очей і ніяк не можуть налюбуватись, немовби не бачили вже двадцять років, немовби він повернувся з якоїсь далекої країни, і кожне квапиться привітати його, і кожне ним захоплюється, і хоч би що він сказав, це здається їм дуже мудрим. Всі клопочуться ним, а найбільше — дружина. Мені здається, що дружин на те й створено, щоб вони плакали, коли ми хворіємо, і раділи й голубили нас, коли ми починаємо видужувати.
Автор цього твору має дуже близького друга. Три тижні він тяжко хворів, а коли вже полегшало, я прийшов його навідати. В передпокої мене зустріла його жінка, вкрай
Або Цезар, або ніщо (лат.).
тендітне створіння; вона була надзвичайно віддана своєму чоловікові, як взагалі хороша, вірна дружина років через три по весіллі.
— Ну, як почуває себе болящий?
— О, він з'їв допіру три ложки супу, повні три ложки супу!..— і молоденька жінка залилась слізьми.
— Чого б це я плакав, коли людина з'їла три ложки супу? Запевняю вас, що через кілька днів він з'їдатиме значно більше, аніж три ложки, і не лише супу, а навіть борщу і ще чогось смачнішого за борщ.
— О, ви навіть не можете собі уявити! Днів зо три тому він мене майже не пізнавав!.. А його мова... Ні, ви не можете собі уявити!
— їй-право, як вам не соромно тепер плакати? Треба сміятись, радіти, співати, танцювати, а не плакати!
— А що, хіба я плачу? — спитала мене дурненька жінка, а сльози лилися з її гарних очей — просто жаль, коли такі оченята червоніють і розпухають від сліз.
— Ой обережно, не так міцно! — гримнула на мене, коли я легенько потиснув руку своєму товаришеві.— Сідайте отут, збоку, щоб, боронь боже, не зачепити його рукою або ногою...— Сама вона стала навколішки у нього в головах і почала балакати з ним, як з немовлям, котре, лежачи в колисці, бавиться своїми ніжками:
— Ну, крихітко? Чого ти хочеш? Як ти себе почуваєш, крихітко?
А "крихітка" лежала, закинувши голову, і маніжилась, і вередувала, наче мале дитя.
Однак він був при доброму здоров'ї, і я думав, що ми поговоримо про наші справи. Ні, ця химерна жіночка поклала одну ручку на чоловікові губи, а другу — на мої і навіть слова не дала нам вимовити.
Коли я завітав до них іншим разом, то, ще не встигнувши скинути калоші, побачив, що господиня біжить мені назустріч із стиснутими кулаками — от-от уб'є на місці...
— Що у вас ста...?
— Ш-ш-ш-ш-ш-ш! Ш-ш-ш! Тих-ше! Тихо! Він спить. Допіру заснув. Тихо!
— Він спить? Хай спить собі на здоров'я! Хай...
— Тих-хо!!! Ой, благаю вас, тихо!..
І на її обличчі був такий жаль і таке благання, що я мусив щезнути, щоб не сполохати солодкий сон мого щасливого друга, якому, правду кажучи, я в цю хвилину страшенно позаздрив!..
Коли наш шановний Сендер Бланк цілком видужав і встав з ліжка, йому судилося зазнати такого самого щастя. Перший, хто навернувся йому на очі, був наш бравий лакей; тремтячими руками почав Фройке вдягати хазяїна, а подавши золотого годинника з масивним ланцюжком, бідолаха тяжко зітхнув.
Дуже урочисто увійшов наш герой до їдальні і сів обідати, оточений усією родиною. Сендер так полагіднів, уздрівши своїх дітей та онуків, що почав сміятись, жартувати, розпитувати й вислухувати кожного зокрема і цим усіх звеселив. Потім кожен розказав, як перелякала і приголомшила його тривожна звістка. А Ревекка, розповідаючи, аж заплакала. Батько почав заспокоювати її:
— Чого ти плачеш, доню? Я вже видужав, дурненька!..
— Еге ж, татку! — відповіла любляча доня.— Але я згадую, в якому тяжкому стані ти був, і мимоволі плачу... Ой татку!..
— Не плач, дурненька! Хвалити бога, я можу сидіти з вами за столом, їсти й пити, як усі люди. Треба за це дякувати господові, дурненька!
— Бодай не наврочити! — докинула слівце тітка Добриш.
— Коли ще зможу я вас побачити, діточки? — розчулено мовив Сендер.— Ви собі поїдете, кожне до свого міста, а я знову зостанусь один! Ох, коли б я міг тримати вас усіх тут! (Сендер обвів навколо себе великими руками, наче квочка, що заховує курчат під крила).
— Хіба ви не можете це здійснити? — наважилась спитати в доброго, м'якосердого свекра мадам Соня Бланк.
— Ні, діти, не можу: в кожного свої звички і власна голова на в'язах, отже, нелегко було б усім нам весь час жити у згоді. Якби господь допоміг мені збутися клопоту і женити мізинчика, тоді не довелося б так перериватись, лишилися б ми вдвох з моєю старенькою, дід та баба. Га? Правда ж,голубко?
— Ну, а гроші куди ви подінете? — мимохіть прохопився Йосип і одразу пожалкував про це, але вже було пізно.
Сендер спалахнув гнівом і відповів ущипливо:
— Куди я подіну гроші? Звісно, тобі віддам, а ти вже, напевне промантачиш їх, розтринькавши на кам'яне вугілля та чудові американські пральні...
Всіх аж в жар кинуло, бо назрівала дуже прикра сцена. Наш милий Йосип похнюпився і почав терти ногу об ногу, інші сиділи як на голках, лише Маркус, котрий сьогодні чомусь був у пречудовому гуморі, раптом вибухнув таким реготом, що всі затремтіли з переляку. Він реготав щонайменше кілька хвилин, і, мало не захлинувшись, побагровів й посинів. Можна було подумати, що хлопець з глузду з'їхав...