— Сорок! Сорок! Сорок!!!
Дія друга
— Поясніть мені, реб Калмен, як могли ви, людина чесна, сказати отаке?..
— А що я кажу? Хіба я, боронь боже, щось сказав? В чому ви мене звинувачуєте, реб Хаїм? Дай боже вашому батькові довгого віку,— господь милостивий,— але якщо він, бодай цього не сталося, склепить очі, ваш будинок розтрощать вдрузки! Ви бачите? Погляньте, будь ласка, у вікно, яка юрма збирається!
— То чого ж ви хочете, реб Калмен?
— Чого я хочу? А чого я маю хотіти? Нічогісінько! Про мене — хай буде так, як хочете ви! Повірте, я найкращий ваш друг, а щодо вашого батька... О, у нас були дуже гарні взаємини! Коли йшлося про позичку чи про якусь послугу, одним словом, завжди... Тепер я дбаю про ваші інтереси. Ви повинні неодмінно щось вдіяти, бодай про людське око... Все-таки, як то кажуть, капітал... Найбільший багатій у місті... Дукар на всю губу!.. І нащо нам себе обманювати? Ваш батько був, безперечно, порядною людиною, чесною людиною... Якщо він ще живий, хай бог дасть йому довгого віку... А коли ні, хай він мені простить... Все-таки він не виконав свого обов'язку щодо міста! Буде справедливо, якщо ви, спадкоємець, старший син... і... як то кажуть...
— Чого ви невдоволені, реб Калмен, господь з вами! Тато справді при смерті, але ж він ще не помер, він ще живий! Хіба це не жорстокість, скажіть, реб Калмен! Ви зовсім не боїтесь бога?..
— Ет, реб Хаїм, ви не до діла говорите! Хто винен? Ви самі винні!.. Ви зчинили ґвалт: "Люди, рятуйте!" Тож усі позбігалися... Почули такий зойк!.. Кожен бачить, що мчать, вигукують: "Помер! Помер!.." Спитали в лікаря, той відповідає: "Погано! Погано!" Ваш лакей каже: "Уже кінець!" А тут голосять... Як же не бігти? Та й батько ваш, все-таки, як то кажуть... Тепер спробуйте повідомити, що він ще не помер,— хіба ж вам повірять? Надто пізно!.. Он гробарі вже й мари принесли. Що ж, проженете їх?.. Нахаби! Хто посилав по вас? П'янюги! Матері вашій чорт!
Дія третя
— Ой лишенько моє! Зелдо, ви чуєте плач? Чуєте, як господиня голосить?
— Горе ж яке! Златко, він, мабуть, сконав? Бідолашна я! Нема вже мого господаря!.. Малко! Златко! До Фройке! Мерщій! В нього спитайте... Ох, світ мені знемилився!
— Дивіться, Фройке біжить сюди!
— Де? А що він несе?
— Фройке, голубчику, що там чути? Вже чи ще ні? Фройке! Чого ти мовчиш? Говори! Вже чи ще ні?
— Вже... ще ні... Чого це ти пащеку роззявила? Хай би ви всі виздихали! Добра мені подяка! Служив-служив, і от маєш: хоч би щось у руки сунули — принаймні сорочку або старий жилет... Бодай усі ви крізь землю запалися разом з хазяйкою вашою! Вона побачила в мене ключі й одразу відібрала... Сім років пробув і навіть ниточки їхньої не взяв, то що ж — зараз я пішов би по шафах нишпорити? Бодай ви на колінах ходили!.. Працюй, немовби кріпак якийсь, удень і вночі, без перепочинку — і що?.. Хай би вас вогонь пожер! Збідніли б, давши мені якийсь поганенький костюм або пару штиблетів?.. А годинник? Хто тепер не має годинника? Кожна нікчема хизується годинником: на, мовляв, полюбуйся! А Фройке не потребує! Фройке нічогісінько не треба! Фройке мусить тільки догоджати кожному!.. Черевики чисть, до столу подавай, скрізь бігай, листи віднось, туди мчи, там стій — тьху на вас усіх!.. Зелдо! Ложки! Дайте ложки!
— Які ложки? Чого ти голову морочиш?
— Он там, срібні ложки! Дюжину ложок! Дайте, будь ласка, срібні ложки, Зелдо! Ну, швидше, швидше!..
Дія четверта
— Ой любий мій Сендере! На кого ти мене покидаєш? У тридцять дев'ять років овдовіти — це ж нечувана річ!..
— Не плачте, господь милостивий! Свекор, може, й житиме!
— Ой не кажи цього, Соню, не кажи! Ти не бачила його цієї ночі, голубонько! Він став невпізнанний!
— Послухаємо, що лікар скаже, мамо! Лікар тепер там?
— Ой чим зарадить йому лікар, голубонько, коли я так прогнівила бога і така нещаслива, самотня й нещаслива?..
— Ой такий брат, один-однісінький брат, наче єдине око в людини! Дітки, просіть бога, він могутній, милосердий і всевладний, він може й мертвого воскресити!.. Ой дорогий мій Сендере! Пам'ятаєш, як ти любив мене, єдину твою сестру? Чи ти пам'ятаєш, мій Сендере, ті скрутні часи,— бодай вони не повернулися,— коли я самовіддано підтримувала тебе усім, чим могла, а ти пообіцяв, тільки-но, бог дасть, тобі поталанить, віддячити мені й завжди шанувати, а натомість, Сендере, ти забув про єдину свою сестру Добриш, яка, може, любить тебе більш, аніж хтось інший, хай бог тобі простить, як я простила твою кривду! Певно, твої діточки не покинуть мене, стару, і хтось, може, подбає про мене, єдину твою сестру, сіромашну і хвору вдову! Але я ще покладаю надію на того, ім'я якого я не гідна вимовляти — може, він зглянеться на мене й зцілить мого брата, хоч дехто жде твоєї смерті... Як господь мене сподобить і все скінчиться щасливо, я ще поговорю з тобою і розповім усе чистої
Остання дія
Вона відбувається в замкненій кімнаті, куди ми ніяк не можемо дістатись. Мені вдалося лише крізь вікно побачити нашу вельмишановну мадам Ревекку Земель, яка сиділа за круглим столом, спершись головою на гарну білу руку; обличчя в неї пашіло, а сірі очі блукали замислено.
Лише бог знає, про що думає зараз оця симпатична жінка. Навколо неї крутиться, заклавши руки в кишені і порипуючи черевиками, її любий чоловік, славнозвісний Йосип Земель; він хоче наблизитись до Ревекки і щось їй сказати, але, очевидно, не наважується...
А де наш Маркус, наймолодший з-поміж спадкоємців?.. Можливо, тільки він сидить тепер у батька в головах? Цілком ймовірно, що Маркус — єдиний, хто в цей момент зовсім забув про себе і не відходить од хворого батька! Всяко буває на світі, і ми зовсім не повинні лізти кожному в душу. Дайте вашу руку, читачу, і вийдімо звідси, бо ніякої втіхи, як ви самі розумієте, ми цієї ночі тут не матимемо... Хай бог пошле нам веселіші й приємніші сцени!
Р О З ДІЛ ДЕСЯТИЙ
Тут наша історія набуває цілком іншого характеру
Чорні хмари насунули на дім Сендера Бланка, запанувала темна, страхітливо темна ніч: то божа кара спостигла Сендера та всіх його домочадців. Але... нащо нам обманюватись? Ви, напевне, прочитали дуже багато всіляких романів, отже, добре обізнані з усіма вигадками та химерами романіста, який веде вас за собою, і ви думаєте, що вже дійшли до завершення! А втім — стоп! Ваші нерви вкрай напружені, і до самого кінця ви відчуваєте трепет і острах. Ні, панове! Романіст з мене поганий, химерувати я не вмію і таємнипь не полюбляю: наш шановний герой Сендер Бланк не помер, хоч я міг би наслідувати приклад інших авторів: у них багато які герої помирають, тонучи в краплині чорнила. Але скажіть: хіба годиться так бавитись чиїмсь життям? Треба мати совість, любі мої друзі, і зважати не тільки на себе. Сендер Бланк написав-таки духівницю, проказав передсмертну молитву, попрощався, як звичай велить, з родиною, але помирати йому хотілось так само, як нам з вами.