Жучиха ще більш здивовалась: учора Рися одрікалась од Джура, а сегодня говорить, що поіде шукать ёго!..
— "На що він тобі здався? — ти ж учора говорила..."
— "Говорила, що не обернусь до ёго. — Так, але я не на те й шукати-му ёго... я знайду ёго, щоб посміяться над ним..."
— "Цур ёму, серденько! викинь ёго з голови, забудь про ёго! — Чому ти там учити-мешся?"
— "Медицині буду вчиться... поіду в Цюрих, вивчусь и вернусь до вас в Жуківку..."
— "Мій вік... Рисю! сама знаєш: день до вечера... заідеш, я вже й не побачу тебе." Жучиха стала плакать. Слёзи матери стревожили Рисю, вона принялась заспокоювать іі.
Семен и Соня хоч и здивовались на бажанє Рисі, але не одговорювали іі іхать в Цюрих. Про Джура Жук не безпечився, він запевно думав, що Рися й сама сказала, що не бігати-ме по Европі, шукаючи Джура, а буде силковаться розізнать, де він, и взнавши запевно про се, явиться перед ёго, "щоб помстить, щоб посміяться з ёго".
VII.
Зібралось товариство позичковоі касси. Обсудивши належачі справи, Жук заявив, що Хмара проситься, щоб ёго приняли в товариші.
— "На що нам Хмара? у нас досить товаришів и без ёго," обізвався хтось з громади.
— "Не треба, не треба ёго! він пан и до того ще баламут; Цур ёго!" говорили в другім кінці хати.
— "Тривайте, люде добрі! так не можна!" заговорив голова, "треба на шарі кинуть."
— "Що там ще на шарі! Не треба ёго, одно слово: не треба, тай годі!" гуторіли товариші.
— "Треба по закону," озвався Жук.
Довгенько стояла спірка, чи приймать Хмару в товариство, чи ні? в кінець кинули шарами: голова почав считать шарі и — ні одного на право!..
— "А що? а що?! хиба не правду говорили, що не варт було й часу тратить?! Казали просто: не треба; нічого було й на шарі!"
Тим часом у другім кінці села зібралась куликівска громада радиться про школу. Мусів приіхать мировий посередник и Хмара. Як ось привернули и ті громадяне, котрі були на зборі в товаристві касси. Стали говорить, як Хмару не приняли в товариство: піднявся сміх, регіт, глузи. Шуткам не було кінця. Кожен силковався вставить своє слово, щоб посміяться з Хмари.
— "Добре, добре братці зробили, що не приняли ёго... И так иногді буває тьмяно, а то ще як наверне Хмара, так певно, що й серед зими йти-ме дощ... ха-ха-ха!.."
— "Бач, куди хотів запустить своі лапи... ласий до чужого добра... Ні!.. дзусь!.."
— "Годі вам зуби скалить!" гукнув старий дід на молодіж. "Підняли голос, наче в шинку... тривайте, от прибіжить Хмара, так тогді притихнете з-разу; з-разу хвости підберете... знаєм вас!"
— "Куди ж пак! як раз отсе так и злякаємось!.. єсть чого! не бачили Хмари!.. ха-ха!"
Почувся дзвінок... показався трояном тарантас; з него виліз спершу Хмара, а за ним вивалився товстий наче жлукто, виголений наче Німець, мировий посередник Гуж. Громада замовкла, звичайно зняли шапки и поклонились.
— "Чи вся громада?" спитав Хмара.
— "Мабуть уся, а може хто й зістався на припечку кашу істи," одповів хтось з громадян.
— "Ти не шуткий, собачий сину! Я не шутковать приіхав з вами!" гукнув Гуж.
— "Та які ж тут шутки... ми не шуткуємо."
— "Начальство веліло школу завести у вас: чи потрібна вона вам, чи ні?" спитав посередник громаду.
— "Воля начальства! коли треба, нехай заводить, а про нас байдуже," обізвався старий Косаренко.
— "Треба, щоб ви дали хату на школу."
— "Де ж ми візьмемо іі? у нас зайвоі хати нема."
— "Вибудуйте!"
— "Ні з чого и нікому; у нас майстрів нема... та й спроміжности — Бог дасть!"
— "Так як же?" питає Гуж.
— "Хто ёго знає як — я не знаю як!... нехай громада говорить. — Громадяне! говоріть!" обізвався Косаренко.
— "Говоріть, діду, ви, а ми за вами!"
— "Хиба мені в тій школі вчиться?.. про мене — байдуже, мені іі не треба! А коли начальство хоче, так се ёго воля, нехай заводить, нехай будує... ёго воля!"
— "Дурні ви! ось слухайте, що я скажу." И Гуж принявся розповідать, яка користь буде з школи. Громада слухала и мовчала.
"Ну, що ж! зрозуміли?" питає Гуж.
— "Та, поздоров Боже вас! зрозуміли усе добре: виходить велика користь: дай хату на школу, дай хату учителеві, дай харчі, заплати сторожу, дай топливо, усе дай, та дай."
— "За те діти ваші вчити-мугься," вмішався Хмара.
— "А чому вони вчити-муться там?"
— "Читать, писать, апостола читать в церкві."
— "Овва, велика користь! апостола у нас и дячок добре читає, а хто хоче — той и в священика вивчиться читать апостола; та й що нам з того апостола... коли усі будемо читать, так нікому буде й слухать..."
— "Чого ж би ти хотів?"
— "Е! чого б я хотів? я б хотів, щоб навчали хлопця чоботи шить, сокиру насталить, оскард загартовать, лушню зробить — от, що б я хотів! А то апостола читать.. у дяка хліб одбивать... такоі школи нам не треба..."
— "Не треба... не треба!" гукнула разом громада. "Он у Бучівцях — покіль не було школи, люде були сяк-так, а як завели школу та навчились читать апостола, зовсім люде подурнійшали."
— "Що з дурними говорить? приказать ім, тай годі!" сказав Хмара.
— "Не можна приказувать, треба пересвідчить," одповів Гуж и послав до попа, зовучи щоб прийшов "убіждать" громаду. Прийшов піп; почав текстами доводить користь школи. Громадяне мовчки ковиряли ціпками землю.
— "Дякуємо начальству за ёго ласку, що не забуває про нас; але коли нам потрібна буде школа, так ми іі й самі заведемо без начальства," сказав Косаренко.
— "Як, як?" перебив ёго Гуж. "Без начальства, так се ти против начальства! се ти бунтуєш! Я тебе за се в тюрму, стара собако!"
— "Як же я бунтую?"
— "Мовчи!" крикнув Гуж. — Косаренко подався назад, насунув шапку и поплентався до дому. З ёго проводу стали и другі розходиться.
— "Се справдешний бунт!" підбивав Гужа Хмара. "Гляньте! усі розійшлись: як вони сміли розходиться?"
Довго ще бились Гуж и Хмара и поіхали назад з нічим; громада не дала приговора на школу.
— "Се все так Жук строіть," сказав ідучи Хмара Гужові.
— "Чи правда?"
— "Побий мене святий хрест, коли брешу! се все він на пакость земству и начальству... бунтує народ... звістно, він недовірок: в Бога не вірує, начальства не признає... нігіліст."
— "Еге! ге!.. так он воно що! Ну коли так, то се річ друга; треба ёму втерти носа, треба ёго підборкать."