— "З городів идуть на села проводаторі цивілізациі, без городян села б запліснівіли," одповів Жук.
— "Гай, гай!" всміхнувся Віренко. "А чи багато ж тих міссіонерів у нас; де ті плоди, котрі виросли на селах з кореня городянскоі цивілізациі? в чім полегшало нашому селянинові? — Яким він був темним літ 200 назад, такий й тепер! Скажете може, що цивілізация визволила ёго з крепацтва; а хиба не цивілізация запропастила ёго? хиба, давши особисту волю крепакам, "цивілізация" не наділа на всіх селян ярма економічного рабства? хиба "цивілізация" земства не сковує більше й більше своіми податками наших селян? А все з городів иде таке добро... и все именем цивілізациі... "
— "Е, ні! ні!" перебив Жук; "тут виновата не городянска цивілізация, а та фалшива дорога, котрою йшла цивілізация... стоіть тілько звернуть на пряму дорогу."
— "Так, але хто ж зверне? певно, що не ті цивілізатори и ватажки, що посідали в городах... Треба пильновать, щоб селяне самі звернули на путь цивілізациі, треба, щоб городянскі цивілізатори покинули теоретичну роботу в городах, та взялись за роботу в селах, та повели цивілізацию "з низу в гору". Всяка рослина йде в гору з землі... Дайте селянам землю, у іх буде хліб; уменьшіть налоги — у селян будуть гроші, не буде жидівскоі лихви; дайте учителів — вони самі заведуть школи... от що! землі й землі, світу и світу дайте селянам!"
— "От тілько заговорили про землю, зараз и являються земці," заговорив Жук, дивлячись в вікно. "Хмара приіхав."
— "Хмара з-проста не приіде..., але я не хочу й бачить ёго," сказала Рися и пішла в свою кімнату.
Хмара справді не з-проста приіхав. Полебезивши де-що з Семеном и з Віренком, Хмара сказав:
— "Я отсе до вас, Семене Иванович! будьте ласкаві запоможіть мені... вибився з грошей, зарадьте мене з касси вашоі."
— "Не можна," одповів Жук; "ви не товариш по кассі."
— "А хиба з касси дають позичку тілько товаришам?" питав Хмара.
— "Тілько! "
— "Так щож! коли так, то й я пристану в товариші, запишіть и мене."
— "Добре, тілько ж ви знаєте мабуть, що тепер у нас вже сто товаришів и ми нових приймаємо по вибору; а вибирає не сама адміністрация, а все товариство."
— "Що ж! певно, що мене виберуть... я ж не аби-хто, а таки й чиновник и член земскоі управи и не аби-який хазяін..."
— "Запевно, що виберуть," сказав Жук. "От на тім тижні в суботу збирати-меться товариство, я заявлю про вас."
— "Отсе й добре; бо в суботу и я буду в Куликах з посередником. "
— "Чого?"
— "Та хиба ви не чули, яку мороку накинуло нам земство з ґуберніі?"
— "Не чув! кажіть, будьте ласкаві!"
— "Просто чудеса! велять нам, щоб ми підмовляли селянскі громади заводить школи. Яка громада постановить приговор, що дасть будівлю на школу и учителеві, и давати-ме сторожа, топливо и провізию учителеві, так повітове земство пополом з ґуберским давати-муть учителів и платити-муть учителям... Ну, тепер самі осудіть: чи се таки до ладу? раз, що наше повітове земство и так вже тратить на народні школи тисячу сто карб. — а се не шутка! а друге, де таки видано, щоб мужики самі стали зъохочуваться до вченя?! та й на що воно ім, хиба треба вміть читать и писать на те, щоб орать землю? Повидумують отам у Чернігові невідь що, а ти тут ізди та валандайся з мужвою..."
Віренко став барабанить пучками по столу, а Жук сказав:
— "Я не згоджуюсь з вами! школи дуже потрібні нашим селянам и земство се добре видумало, тілько треба намовити селян."
— "Ото-то й воно: "підмовить..." Легко сказать!.. так то й підмовиш мужика! От коли б в шинок, він би з-разу послухав, а до школи ледве... Та й що за підмовлюванє мужика! просто звеліть тай годі! Святе діло було у нас, як служив я окружним начальником: гукнеш було, прикажеш — усе, що хоч, як з землі виросте."
— "Чи пробували ж ви вже підмовлять яку громаду?" спитав Віренко.
— "Пробували! іздив сам предсідатель у Хмелівку, цілісенький день бився в громадою, нічого не вийшло. Як затялись, одно твердять: не треба нам школи, тай годі!"
— "Чудно щось!" промовив Віренко.
— "Нічого не чудно!" одповів Хмара. "Мужик, кажуть, ворона, а хитрійший чорта: вони добре знають, що школа ім хліба не дасть, а платить на школу треба... Отже в Батурині була казенна школа, тепер нема: покіль були окружні начальники та приказували старшинам заганять діти в школи, потіль и школи були: нестало окружних — и школи опустіли, ніхто не посилає дітей..."
— "На те єсть своі причини," сказав Жук.
— "Які?" спитав Хмара.
— "Раз ті, що приневолювали дітей учиться, а друге, що в школах погано вчили и били."
— "А ви б то гадаєте, що можна не приневолювать?.. можна вивчить не бивши? Гай! гай! се ви так говорите, що не знаєте зовсім мужика... Вже ж ми й не мужики, а хиба нас не драли, як вчили? хиба даром кажуть люде, що за битого двох небитих дають?"
Віренко одвернувся и вийшов у другу кімнату; Жуку гидко було спориться з Хмарою, він перевів розмову на що инче.
— "Пора б нам, Семене Иванович, розквитоваться за отой клинок — знаєте? що торік ще я говорив вам... а то от-от наідуть межовать."
— "Не за мною діло стало: давайте, спитаймо старих людей, виберім третчиків, нехай розсудять."
— "Що ж судить — коли земля моя!"
— "Ви кажете, що ваша, а я кажу, що моя: от и нехай люде розсудять, хто прав, хто виноват."
— "Слухайте, Семене Иванович!" залебезив Хмара, беручи Жука за обидві руки; "що вам стоіть той клинок: двісті квадратних сяжнів землі, та 17 дубків... Се для вас — тьфу, а для мене, чоловіка бідного, се велике діло, тай межа не буде зіпсована у мене. Уступіть ви мені той клинок!"
— "Як же я вам ёго уступлю, коли він не мій?"
— "А чий же він?"
— "Ви кажете, що ваш."
— "А ви — що ваш. "
— "Еге! значить: ні ви мені, ні я вам не можемо уступать; треба, щоб нас люде або суд розвів."
— "Отсе нехай Господь криє! з роду не сподівався, щоб довелось з вами судиться."
— "Судиться не сором," сказав Жук.
Довго ще Хмара лебезовав, заходив він коло Жука и сяк и так — нічого не вдіяв; Жук стояв на своєму: "нехай люде або суд розведуть нас!" З тим Хмара и поіхав, обіцюючись скоро навідаться до Жука.
Того ж дня в вечері зібрались у Жучихи воєнні. Сопун зайшов у кабинет до Жука и став роздивляти на стінах портрети.