батька, для їхньої наче сім'ї; щось збрехав би, як це вже робив, принижувався б, аби не відчувати в собі цього жалю, цього болю за батькове приниження. Й хай тепер хоч як пролунає це слово — як грім, як благання, як шепіт, наказ навіть, — він уже не злякається нічого. Аби тільки щось пролунало в цій великій хаті, щоб уже бігти, втікати, не бачити. Сину, збігай. Добре, він побіжить, скаже Клікмаїрші чи Ліді Порохнючці, що батько потім віддасть. Осьо він скоро піде на роботу. Пляшечка якось так швидко перебралася до його рук, але батько ще не відпускав її, пробуючи, чи міцний паперовий корок: отако його, отако, щоб не виліз. Батько такої пори знав замикатися; ось він став поза двері на вулиці й чує, як шарудить і в якому місці батькова рука, шукаючи засувки, а потім уже залізо тернеться об дерево, далі — об металеве вушко; ще ляпне голосно клямка на хатніх дверях, і вже не чутно батька. Він десь ховається аж у тій кімнаті, щоб ждати. А йому треба зробити крок назустріч цьому великому світові — з цегляним будинком на дві половини, з базою та церквою через дорогу; а потім ще перейти містечко, на якому цієї обідньої пори можна зустріти кого хочеш, навіть тих жінок, до яких посилав його батько. Але що ця дорога; він знав її до найменшого; взяти хоч це подвір'я, між аптекою та їхньою хатою, де вони з Петром Андрійцем і Славкою Колоднюком грали у ножика. Став боком у хвіртці, щоб видно було на містечко; тамо плиг через канаву, перебіг шосе й ще одну канаву, за якими завжди такий таємничий, аж страх іноді бере, світ емтеесівський. От ще ж було, коли його мама трохи робила там чи тітка Параска, батькова сестра, то й йому не страх бувало навідуватися, — як господар же ж увіходив на те дворище з майстернями, гаражами. Але осьо й мама стала на нову роботу в лікарні, а тітка Параска поїхала десь найматися до старих хазяїв у їхньому з батьком районі (хоч пенсії там то якої вона заробить — вже-ек), — тож тепер і не рипайся; чогось немов і сторож подивиться якось не так, буцім ти хочеш украсти щось. А то йому не відомо, як той дурненький страх у собі вгадувати, г-ой, хоч би тамо мовчали, як не знають. Оцю-го ж куценьку вибере собі паличку, бо тоді не так далеко од тину буде, — хай хтось подумає, що це його така робота. Стулив коліньми бідончика, а під ліву пахву заховав пляшечку, обгорнуту газетою, — батько так гарно вміє, що й не подумаєш збоку, — й тернув з раз патичком по штахетах. Задеренчало. Диво, що й на емтеесі тихо — обідають же дядьки по хатах, й отуди їм ця музика на подвір'я піде аж така голосніша, що ніде нікого нема. Поприходять з обідів, а воно їм ще гратиме не перестане. Це хоч би й хто наскочив, то він хіба не знає, як відказати, — овва. Це в них така з хлопцями гра називається, "на ребрах". Де ти тепер почуєш таку, сказати по-писаному, народну музику, — осьо вони тільки й грають; то на свисточках-півниках, то на сопілочках з бузини чи верби. А це ще такої знають, на штахетах. Постають вряд; один вище бере, той посередині, а кому — то припадає вести ноту низом. Отак і виходить: горою-низом-серединою; хто не минає ні штахетки, кому по двох ударяти, через третю, а котрий — вибірково пробує, бо не кожна тобі штахетка однаково зазвучить, є горбата, є тонша, є з дірочкою у зо двох місцях — сучки повипадали. Та що там казати. Не було б це, думаєш, балачок, якби хлопці повзнавали, що він сам собі грав на всіх нотах, — а то б він їм так і сказав. І став угавати цей холод у грудях, — після перших ударів, знаття добре було, куди задні звуки доходили, — до Порохнюків, а передні — то чи й не за церкву, аж до магазинів. Тепер ще забере бідончика з-поміж ніг, щоб кілька лат пробігти, творячи на штахетах безперервну музику, й тоді вже неодмінно усе тіло скидає із себе не те що страхи які, а й радість таку викликає, що на крик переходила, — й чого б він у гурті з хлопцями не зробив нізащо, то тут само виходило; прості слова, які й так могли вимовлятися, скажімо, в шепоті чи в голоснішій мові, робилися немов піснею, але ж то така пісня, яку не дуже й де заспіваєш, на сцені чи там по радіо, вона більше нагадує такі пісні-оповідання, на які його, може, штовхнув батько. Бо хіба це не він колись приводив до прикладу, як співають інші народи, ще й сам же так неголосно, одхиливши голову набік, з якогось великого дива виспівав: "їду на коні, бачу козу, коза пасеться, хмари по небу пливуть, сонце світить". От би й тобі таку пісню, але виходило трохи інше, аж гарніше: "Чого ж це ви, жіночки, та й добренькі, як поприходите до меї матусі, то враз веселенькі, а потім знов як-то зленькі; батькові горілочку цідите, ге-е-е-нькі-і..." Не вистачало до цього прикладу ще якогось слова, щоб так само закінчувалося, на "енькі". Ну та й пісня просилася трохи інша, бо тину вже не ставало, хіба трошечки його було впоперек, щоб до церковного
муру причепитися, а по біленій цеглі що вже то за музика буде, цього патичка хоч викидай. Одважитися на таку муку: долонями чи хоч пучками продовжити собі щойно складену пісню, — у п'ятах аж озивається це сухе шерхотіння шкіри об вапно, й то чим болючіше буде пальцям на цій цеглі, тим жаданіше буде наближення до іншої ноти, ледь чутної, але дуже хвилюючої, що аж слова не всякі підійдуть до речі; пальці перебираються трохи вище, на гнуті залізні палички, з яких виходили тут візерунчасті зі строгим повторенням у кожному просвітку між цегляними бійничками плетива. Проте як не пробуй, а виходило десь тако: нижня-верхня ноти, середньої не траплялося — якщо рівняти уже до емтеесівського тину, який верхом водно йшов з церковною огорожею. Та й хіба хлопці повірять у таке нове відкриття — що можна й на мурі грати? Але хоч яка та їхня віра чи неневіра буде, хай вони хоча б і попробують, та втіхи такої нової, як оце, вже іншого разу не буде. Й що ж, не диво, скажеш, — от-ці ворота тобі переб'ють геть усе, бо не будеш то їх займати; ще якась баба йтиме згори від церкви, а ти — виграєш тут. Оббіг аж з вулиці церковні ворота, маючи надію дограти ще на дальшому відрізку муру, — але й те диво, що жаданий перехід од цієї, церковної, ноти до іншої, сказав би, базарної, не відбувся. Аж мусив сахнутися уздовж муру трохи назад, — рука, обмацуючи останній на розі камінчик, що їх кілька, де вище, де нижче, випирало з кута, не так добре припасованих на той бік муру, що повертав угору одразу, відгороджуючи церковне дворище од першої з цього боку хати на містечку, зірвалася у порожнечу. Базару ж то не було. Не стало. А був такий гарний тинок, що на ньому музика —■— як музика. Десь би іншого разу, щоб не з цим тином так, хіба б побачив далеко аж на все містечко, — йшов би, та й. "Перейди-но цю доріжку, я тебе втоплю". Оце-то заспівав, й губи не ворухнулися. Які ж це такі ще пісні можуть бути, що самі десь беруться, аж ти не хочеш до них ні краплі подумати, а вони народжуються й дуже ж хочуть жити. Й що дурніше таке вродиться, то довше й пам'ятається. От би знаття — може, це такі є пісні в душі, ще ненароджені, а люди бояться собі признаватися до цих пісень, то вони що ж — раз ви такі, то нате вам. Самі собою проспівуються, коли тобою десь поведе. А ще б отако. "Обійду я бабу горою..." То це вже щось як вигадане, бо про що ж іще інше подумаєш — от про цю бабу, он вона серед розваляного базару, — це ж тобі таке торгування, що ні стати, ні сісти. Але бабі клопоту мало; їй місця вистачило на тому одненькому стовпчику після розори вмістити зо п'ять яєчок у білій хустинці. "Мої яйці найкращі", — знали всі, як вона хвалила саму себе. Він після всього того страху з цією музикою аж сам побачив, що можна й когось пожаліти на цей час, бо геть не боявся ані баби, хоч вона й мала на нього серце за те витоптане картоплиння, ані ондо тих жінок, шо їх скілька стояло навпроти колишнього молочара, — найтяжче було перейти дорогу саме біля тих жінок, бо там були такі, що знали за нього. Але й тим робота дивитися на цю бабу причинувату з яйцями серед колишнього базару. Й десь таке сонце взялося навпроти цього горбка над горою й так його пригріло на одному місці, звідки не міг зрушити через свої нові перелякані думки, й аж усинав серед цього містечка, наче б пам'ятником якимсь ставав недалеко від баби ("Ото буде на все містечко два пам'ятники стояти"). Відчути то він відчув якісь нові звуки в собі, наче пісню джмеля, навіть знав, що йому далі робити, хоч слів до мелодії не знаходилося ну ніяких, і це вже було не його бажання до руху, а воля якась од того гуртка жінок біля молочара. Це йому теж така оборона од цілого світу — й собі роздивлятися на цього другого пам'ятника біля стовпчика, на бабину безпорадність та й розпач. Якби ж хоч знати якоїсь мови трохи тієї жіночої, він би й собі долучився до неї своїми думками, й щось би гукнув, мовби не тільки од себе, цій бабі. Й може, ті жінки, далі тамо, пожаліли б його з цею ношею, не зайняли б посеред широкої вулиці; це далі — вулиці, чи то — аж трьох вулиць, а тут — серед майдану, одна тільки мова йому залишилася й ноти одні — така несподівана звідкись джмелева музика, коли ти сидиш чи стоїш серед трав, а він водить і водить коло навкруг тебе, мовби лякаючи, що нікуди не пустить; сиди мені, бо вкушу. Ото вже ж він буде дивуватися по-джмелячому на цю бабу, як стане раз трохи вище цим горбиком з повивертуваними стовпчиками аж попід хати, подивиться далеко на жінок, а потім з усієї сили як подивиться на бабу, щоб знала, що всі на неї здивляються, — може, це йому на перше якесь виправдання порахується. Що вже не страшко якийсь через свого батька, а такий, як усі люди, візьми хоч цих містечкових: уміє балакати по-їхньому, дивитися, а думати, то