Село як метафора

Страница 7 из 7

Медвидь Вячеслав

радісну й тривожну, — радісну од розуміння виконаного обов'язку й тривожну, що виконаний у своїх очах обов'язок стане ще більшим тягарем для них обох з батьком, бо вимагатиме іншого продовження, іншого шляху, коли не цього дня, то наступного, хай-но мати залишить їх удвох у тому страшному світі великої хати, яка стала для одного аж тимчасовим притулком, а для іншого — неминучим, остаточним центром блукань і повернень. Тішачи себе тим, що його щастя полягало в цих простих спершу хитрощах, а потім і в одвертій мові, з якої йому зрозумілі були одні якісь слова, — ходім-но з нами, чо ти надувся, — й то належали вони зовсім не Марії, бо вона б такого ніколи не знала йому сказати, — він потроху переконувався, що те щастя сховане в іншому — не у мові й рухах, не у їхній спільній згоді іти разом, а в тій мовчазній злагоді, що мовби нізвідки прийшла до них обох, до нього й Марії, несучи з собою прощення, ба навіть радість прощення усім можливим гріхам. Або й не гріхам зовсім, а мукам, до яких могли довести ті можливі й неможливі гріхи, які навіть можуть приносити солодку втіху наодинці, але стають справді гріхом, коли про це дізнається ще хтось. Таке прощення втішне от не тим, що вміщається у словах, — воно починалося справді нізвідки, якщо можна так означити все те, що вступало у його душу з хвилями пісні, ще не чіткими образами жінок, спільною ходою до того заповітного куточка землі, названого просто Маріїною хатою. Це прощення ставало й чимсь зовсім конкретним, чітким серед усієї загадковості цього куточка, — воно проступало в близьких, і знайомих, і рідних обличчях усіх, хто перебував біля нього, й найбільше — в Маріїному обличчі, яке своїм виразом потроху втрачало те велике й вогке, що лякало немов, хоч і притягувало спочатку, й набувало того меншого й сухішого, такого властивого йому самому. Й коли цей образ остаточно зробився для нього реальним й мовби втіленим у самого себе, що годі розрізнити, де він, а де вона, коли він зрозумів, що все, що навколо нього спочатку, а тепер і навколо них обох, — це не таке собі середовище радості, пісні, музик, це щось єдине, готове їм допомогти у їхній мовчазній розмові, готове зникнути заради продовження їхньої розмови, — він з подивом відчув, що ця радість спілкування неодмінно набере якогось іншого змісту, вступить у те, вже таке аж небажане, якому ймення дія, й тоді він буде неспроможний продовжити всю цю радість лише завдяки своїм зусиллям, яких од нього чекатимуть, щоб, зрештою, впало напруження од цілого важкого дня, яке не тільки він носив у собі, а яким були переповнені й інші, кого він знав, — й він не знайшов іншого способу, як одступити, вдати остаточно переможеного й прийняти з цих багатьох жіночих рук, як вияв загальної схильності, а йому здалося, що саме з рук Маріїних, цю наповнену пляшечку; відступити, вже нікого не вдаючи з себе, глибоко заховавши в собі радість відкриттів, зроблених допіру, спокійно прийняти радість прощення, яке линуло від Маріїного образу, що тепер немов затьмарював своєю реальністю якийсь справдешній її образ, відомий тільки йому, й уже рішучіше ступити за край знов чогось невідомого, несучи свою поразку як найбільше досягнення цього дня.

1986р.