— Твої аналогії мене не переконують, — заперечила мати. — Багато було тих вікінгів, чи мало — ніщо би їх не врятувало.
— Альтернатива ж була! Прийшов би той німецький корабель років на тридцять раніше, і все склалося б інакше. Вікінги могли перебратися на континент і повернутися в людську сім'ю. Або інакше — налагодився би зв'язок з іншими країнами. З'явилися б купці, нові поселенці, хоча б нові знаряддя праці, знання... І все було б інакше.
— До нас ніхто не припливе, — сказала мати.
— Наш порятунок не у вживанні в природу, — пояснив Старий впевнено. Цього разу він звернувся до Олега. — Нам потрібна допомога. Допомога людства. І тому я вимагаю, щоби твій син пішов за перевал. Ми ще пам'ятаємо. І наш обов'язок — не розірвати часи.
— Пустопорожні балачки, — втомлено мовила мати. — Водички підігріти?
— Підігрій, — погодився Старий. — Поп'ємо окропу. Нам загрожує втрата пам'яті. Вже зараз носіїв хоча би крихти людських знань, мудрості стає все менше. Одні гинуть, вмирають, інші надто захоплені боротьбою за виживання... І ось з'являється нове покоління. Ви з Мар'яною ще перехідний етап. Ви наче кільце, що з'єднує нас з майбутнім. Яким воно буде, ти уявляєш собі?
— Ми не боїмося лісу, — сказав Олег. — Ми знаємо гриби і дерева, ми вміємо полювати в степу...
— Я боюся майбутнього, у якому владарює новий тип людини — Дік-мисливець. Він для мене — символ регресу, символ поразки людини у боротьбі з природою.
— Дік — хороший хлопчик, — заперечила мати з кухні. — Йому важко одному.
— Я не про характер, — сказав Старий. — Я про соціальне явище. Коли ти, Ірино, навчишся абстрагуватися від дрібниць?
— Буду я абстрагуватися, чи ні, але якби минулої зими Дік не вбив ведмедя, ми би всі повмирали з голоду, — буркнула мати.
— Дік вже відчуває себе аборигеном цих земель. Він покинув школу п'ять років тому. Я не впевнений, чи пам'ятає він абетку!
— Навіщо? — спитала мати. — Книжок немає, і листів писати нікуди. І нікому.
— Дік знає багато пісень, — сказав Олег. — І сам їх складає.
Олегові стало трохи соромно, що йому приємно відчувати неприязнь Старого до Діка, і тому почав захищати товариша.
— Не в піснях справа. Пісня — зоря цивілізації. А для малюків Дік — кумир. Дік — мисливець! А для вас, баби, він — приклад. "Глянь на Діка. Оце гарний хлопчик!" А для дівчат він — рицар. Ти не звертала уваги, якими очима на нього дивиться Мар'янка?
— Нехай дивиться. Заміж вийде. Для селища добре.
— Мамо! — не витримав Олег.
— А що?
Мати, як завжди, нічого не помічала довкола, жила в якомусь своєму світі, весь час згадувала минуле.
— І тебе цікавить світ Діка? — Старий нервував. Він навіть ударив кулаком по столу. — Світ сильних, щасливих дикунів?
— А що ти пропонуєш?
— Ось його. — Старий поклав свою важку долоню на Олегову потилицю. — Світ Олега — це мій світ, це твій світ, від якого ти намагаєшся втекти, хоч тобі ніякого іншого не дано.
— Борю, ти не правий, — заперечила мати. Вона пішла на кухню, зняла з вогню миску з окропом і принесла в кімнату. — Цукру немає.
— У мене також, — сказав Старий. — Зараз коріння тонке, несолодке. Еглі каже, що місяць доведеться перетерпіти. Поїмо з хлібом. Ти ж інтелігентна жінка і мусиш розуміти, що ми приречені на вимирання, якщо після нас прийдуть Діки-мисливці.
— Не згідна, Борисе, я з тобою, — сказала мати. — Нам би вижити. Я зараз говорю не про себе, а про селище. Про діток. Коли я дивлюся на Діка чи на Мар'янку, у мене з'являється надія. Ти їх називаєш дикунами, а я думаю, що вони змогли пристосуватися. І якщо вони зараз загинуть — ми всі загинемо. Надто великий ризик.
— А я, отже, не пристосувався? — запитав Олег.
— Ти менше за інших пристосувався.
— Ти просто боїшся за мене, — сказав Олег. — І не хочеш, аби я йшов у гори. А я з арбалета стріляю краще за Діка.
— Я боюсь за тебе, звичайно, боюся. Ти в мене один. Ти все, що в мене залишилося. А ти з кожним днем усе більше від мене віддаляєшся, йдеш кудись, стаєш чужим.
Старий повільно походжав по кімнаті, так бувало, коли він сердився на лінивих учнів. Він підняв з табуретки глобус. Старий зробив його з гриба-гіганта, який минулої зими виріс біля сараю. Вони тоді з Олегом терли фарби з кольорової глини, яку Мар'яна та Ліз відшукали біля потічка, тієї ж, з якої тепер роблять мило. Її висушили, вийшло два кольори — білий та сірий. А сам гриб — бузковий. І Старий по пам'яті намалював усі материки та океани Землі.
Глобус чомусь побліднув, а за два роки зробився ще блідішим. Став схожий на кругле яблуко.
Олег побачив на столі маленьку цятку рожевої цвілі. Це не жовта, це була отруйна цвіль. Він обережно стер цятку рукавом. Нерозумно, коли рідна мати віддає перевагу комусь іншому, а не тобі. Взагалі, це зрада. Справжня зрада.
— Ми з тобою помремо, — сказав Старий.
— Ну й чудесно! Пожили достатньо, — відрізала мати.
— Тим не менше, не поспішаймо вмирати, тримаймося за це життя.
— Ми боягузи, — не вгавала мати.
— У тебе завжди був Олег.
— Я жила заради нього.
— Ми з тобою помремо, — продовжував Старий, — але селище повинно жити. Інакше немає сенсу і в нашому існуванні.
— Більше шансів вижити у селища мисливців, — сказала мати.
— Більше шансів вижити у селища таких, як Олег, — заперечив Старий. — Якщо керувати нами будуть Дік і такі як він, то через сто років ніхто не згадає, хто ми такі, звідки прийшли. Переможуть право сильного, закони дикунів.
— І будуть вони плодитися і розмножуватися, — сказала мати. — І стане їх багато. І придумають вони колесо, а ще через тисячу років — парову машину. — Мати засміялася крізь сльози.
— Ти жартуєш? — запитав Олег.
— Ірина права, — сказав Старий. — Елементарна боротьба за існування приведе до безнадійного регресу. Вижити ціною простого вживання в природу, прийняти її закони — означає здатися.
— Але все ж вижити, — не погоджувалася мати.
— Вона так не думає, — відказав Олег.
— Звичайно, вона так не думає, — погодився Старий. — Я знайомий з Іриною вже двадцять років. І знаю, що вона так не думає.
— Я взагалі не люблю багато думати, — сказала мати.
— Брешеш, — заперечив Старий. — Ми всі думаємо про майбутнє, боїмося та сподіваємося. Інакше перестанемо бути людьми. Саме знання, яким не перевантажує себе Дік, замінюючи його простими законами лісу, може нас врятувати. І поки є альтернатива, ми будемо сподіватися.