— Я повернуся, — сказав Олег. Він подумав: "А що зараз робить Мар'яна? Гриби вона вже замочила, потім переклала свій гербарій, вона обов'язково перекладає гербарій. Збирається? Розмовляє з батьком?",
— Ти мене слухаєш?
— Так, звичайно, вчителю.
— І водночас я сам вимагав, щоби тебе взяли за перевал. Напевно, тобі це необхідніше, аніж Діку чи Мар'яні. Ти будеш моїми очима, моїми руками.
Старий підняв руку і подивився на неї з цікавістю, ніби ніколи не бачив її. І задумався. Олег мовчав, оглядаючи кімнату. Старий інколи замовкав так, раптово, на хвилину, на дві. У кожного свої звички. Вогник каганця миготів на блискучій поверхні мікроскопа. В ньому не було основного скельця. Сергіїв тисячу разів говорив Старому, що порожня трубка надто велика розкіш, аби тримати її на поличці, наче прикрасу. "Дай її мені в майстерню, Борисе. Я зроблю два чудових ножі". Але Старий не віддавав.
— Пробач, — сказав Старий. Він двічі кліпнув добрими сірими очима, погладив акуратно підрізану білу бороду, за яку тітка Луїза прозвала його купцем. — Я роздумував. І знаєш про що? Про те, що в історії Землі вже траплялося, коли після нещасного випадку група людей потрапляла в місцевість, відрізану від цивілізації. І тут ми вступаємо в область якісного аналізу...
Старий знову замовк і пожував губами. Задумався. Олег до цього звик. Йому подобалося сидіти разом зі Старим, просто мовчати, і йому здавалося, що знань у Старого так багато, що навіть повітря кімнати сповнене ними.
— Так, звичайно, треба враховувати часовий діапазон. Діапазон — це відстань. Запам'ятав?
Старий завжди пояснював слова, незрозумілі учням.
— Одній людині для деградації достатньо декількох років. При умові, що вона — чистий аркуш паперу. Відомо, що діти, які немовлятами потрапили до вовків або тигрів, а саме такі випадки спостерігали в Індії й Африці, через декілька років безнадійно відставали від своїх однолітків. Вони ставали дебілами. Дебіл — це...
— Я пам'ятаю.
— Вибач. Їх не вдавалося повернути людству. Вони навіть ходили на чотирьох кінцівках.
— А якщо дорослий?
— Дорослого вовки не візьмуть.
— А на безлюдному острові?
— Варіантів багато, але людина обов'язково деградує... ступінь деградації...
Старий глянув на Олега, той кивнув. Він знав це слово.
— Ступінь деградації залежить від рівня, якого людина досягла до моменту ізоляції, і від її характеру. Але ми не можемо ставити історичний експеримент на одній особистості. Ми говоримо про соціум. Чи може груда людей в умовах ізоляції триматися на рівні культури, яка була у них на момент відчуження?
— Може, — відповів Олег. — Це ми.
— Не може, — заперечив Старий. — Але для немовляти достатньо п'яти років, для групи, якщо вона навіть не вимре, потрібно два-три покоління. Для племені — декілька поколінь... Для народу, можливо, віки. Але процес необоротний. Він перевірений історією. Візьмемо австралійських аборигенів...
Увійшла мати Олега, вона була зачесана і вдягнута у випрану спідницю.
— Я посиджу з вами, — сказала вона.
— Посидь, Ірусю, — відповів Старий. — Ми говоримо про соціальний прогрес. Вірніше, регрес.
— Я вже чула, — відказала мати. — Ти роздумуєш, коли ми почнемо ходити на чотирьох кінцівках? Так я тобі відповім — скоріше ми всі поздихаємо. І слава Богу. Обридло.
— А йому не обридло, — промовив Старий. — І моїм близнюкам не обридло.
— Заради нього і живу, — сказала мати, — а ви його посилаєте на неминучу смерть.
— Якщо дотримуватися твоєї точки зору, Іро, — сказав Старий, — то смерть тут чатує на кожному кроці. Тут ліс — смерть, зима — смерть. Ріка вийде з берегів — смерть, буря — смерть. І звідки смерть прийде, яке вона матиме обличчя, ми не знаємо.
— Вона приходить, коли захоче, і забирає, кого захоче, — сказала мати. — Одного за другим.
— Нас більше, аніж п'ять років тому. Головна проблема — не фізичне виживання, а моральне.
— Нас менше! Нас з тобою менше! Ти розумієш, нас зовсім не залишилося! Що ці песенята можуть без нас?
— Можемо, — сказав Олег. — Ти в ліс одна пішла би?
— Краще повіситися. Я інколи на вулицю боюся виходити.
— А я хоч зараз піду. І повернуся. Зі здобиччю.
— Так, так, сьогодні Дік з Мар'янкою ледве врятувалися.
— Це випадковість. Ти ж знаєш, що шакали зграями не ходять.
— Нічого не знаю! Пішли все-таки зграєю, чи ні? Пішли?
— Пішли.
— Отже, ходять...
Олег більше не сперечався. Мати теж замовкла. Старий зітхнув, дочекався паузи і продовжив свій монолог:
— Я чомусь згадав сьогодні одну історію. Тисячу років не згадував, а сьогодні пригадав. Може, просто до слова прийшлося? Трапилося це у 1530 році, відразу після відкриття Америки. Німецьке китобійне судно, яке промишляло на південь від Ісландії, потрапило у шторм, і його віднесло на північний захід, у невідомі води. Декілька днів корабель несло хвилями поміж айсбергів. Айсберг — це...
— Льодяна гора, я знаю, — сказав Олег.
— Правильно. Через декілька днів з'явилася засніжена гірська невідома земля, яка тепер називається Гренландією. Корабель кинув якір, і моряки зійшли на берег. І уявіть собі їхнє здивування, коли вони раптом побачили напівзруйновану церкву, потім — залишки кам'яних осель. В одній із хатинок вони знайшли труп рудого чоловіка в одязі, абияк зшитому зі шкіри тюленя, а поруч — тупий заіржавілий ніж. А довкола — пустка. Холод, сніг...
— Не лякай, Борисе, — сказала мати. Її пальці нервово стукали по столу. — Псевдоісторичні казочки...
— Зачекай. Це не казка. Це точно задокументовано. Ця людина була останнім вікінгом. Ти пам'ятаєш, Олеже, хто такі вікінги?
— Ви розповідали про вікінгів.
— Вікінги долали моря, завойовували цілі країни, вони заселили Ісландію, висаджувалися на берегах Америки, яку назвали Вінланд, навіть заснували своє царство в Сицилії. У них була велика колонія в Гренландії. Там уже було декілька селищ, стояли кам'яниці та церкви. Та якось кораблі вікінгів перестали виходити в море. Їхні колонії перейшли у власність інших народів або були покинуті. Розірвався зв'язок із Гренландією. А тим часом тамтешній клімат усе суворішав, худоба вимирала, і гренландські поселення занепадали. Перш за все тому, що втратили зв'язок зі світом. Гренладці, колись сміливі моряки, розівчилися будувати морські кораблі, їх ставало все менше і менше. Відомо, що в середині п'ятнадцятого століття у Гренландії було останнє весілля. Нащадки вікінгів дичавіли, їх було надто мало, аби змагатися з долею, досягти прогресу, або хоча би зберегти старе. Уяви трагедію — останнє весілля у цілій країні! — Старий звертався до матері.