Казик з Фуміко канат продовжили, ще метрів на двадцять. Довше не вийшло. Він виявився таким важким, що тягнув кулю донизу, і хотів відірватися. Дік піднявся одним з останніх. Він декілька днів після польоту уникав Олега, бо вважав себе винним у можливій першій катастрофі кулі. Олег сам запитав його, чи хоче він полетіти, і Дік погодився.
Того дня накрапав дощик, і краплі зривалися з кулі, тому було погано видно. Олег відчував, що Дік трохи сторопів — він був у чужій обстановці і розгубився. Олег пам'ятав, яким був Дік на "Полюсі". Він так і простояв увесь політ, тримаючись за канати зі свого боку кошика, не наважуючись і кроку ступити. Дік взяв з собою в політ арбалет, і навіть запхав за пояс бластер, все це було зайве, але Олег зробив вигляд, що не помітив.
Несподівано Дік сказав:
— Влітку треба буде дійти до великого степу. Я думаю, він починається ось там.
І він показав пальцем на південь, де ліс зливався з хмарами.
— Там має бути багато оленів, — сказав Дік.
І Олег зрозумів, що Дік ніяк не може покинути землю.
Але він помилявся. Дік почувався невпевнено у надто легкому, майже прозорому, плетеному кошику. Але основна проблема була в іншому: він уперше заздрив Олегові.
Поки Олег займався хоч і потрібними для селища, але не дуже потрібними з точки зору Діка справами, йому було байдуже. У нього був свій ліс і свої перемоги. І тільки тепер, дивлячись на ліс, де поміж гілок скрадаються шакали, як повзе стовбуром ногаста змія, як здуваються від весняних соків стовбури сріблястих сосонок, — бачачи те, чого не міг бачити не такий тренований зір Олега, Дік відчув додаткову силу і свободу, яку дає володіння кулею. У нього прокинулося гостре бажання летіти в повітрі до нових лісів, наздоганяти зграї звірів, опускатися на ніч біля таємничих річок...
Олег здивовано побачив, як Дік виймає бластер.
— Ти чого? — здивувався він.
— Тихо, — прошепотів Дік.
Зелений тонкий промінь простягнувся до дерев біля болота — німих і нерухомих. І відразу ж там, внизу і далеко, виник рух: великий звір зайшовся у конвульсіях у хащах і вивалився на галявину.
— Я такого ще не бачив, — сказав Дік, ховаючи бластер. — Давай спускатися. Хочу подивитися, кого я вбив.
З Мар'яною Олег піднімався у тиху й теплу погоду.
— Тут гарно, — сказала Мар'яна. — Не хочеться спускатися, правда?
Олег дивився на неї. Він був щедрим господарем, який показує гостям свої маєтності. А оскільки як він знав своє господарство і був впевнений у ньому, то компліменти сприймав як належне. Йому було приємно, що саме Мар'яна змогла оцінити красу польоту.
— І тихо, — додала Мар'яна.
— Дякую, — сказав Олег.
— Чому? — Мар'яна повернулася до нього і уважно подивилася, наче бачила його вперше. — Чому дякую?
Олег простягнув руку і торкнувся її пальців, які лежали на краю кошика. Кошик ледь хитнувся, але Мар'яна не злякалася.
— Ти сама все розумієш, — сказав Олег.
Мар'яна забрала руку від краю кошика і вклала пальці в руку Олега.
Це було так природньо, і його долоня вже чекала цього дотику. Кошик знову хитнувся, і Мар'яна зробила крок вперед, щоби не втратити рівновагу. Вони опинилися зовсім поруч, і Олег поцілував її в щічку. Він хотів поцілувати її в губи, але промахнувся і поцілував у щоку біля кутика губ. І Мар'яна притулилася до нього і завмерла, як звірятко. І вже не було нічого — ані неба, ані кулі — вони летіли там, де не було нікого, окрім них, там було так добре і зрозуміло.
— Гей! — закричав знизу Казик. — Ви куди зникли?
Мар'яна звела голову — вона була на голову нижча за Олега —
і посміхнулася.
— Що? — не зрозумів Олег.
— Давай підніматися сюди щодня, — сказала вона. І засміялася.
— Давай. — Олег теж засміявся. — Вранці підніматимемось, а ввечері спускатимемось.
— От тільки Казика шкода. Може, будемо брати його з собою?
— Ні, — сказав Олег тихо, і раптом злякався, що на землі їх почують. — Ми нікого не візьмемо з собою.
— Гей! — кричав Казик. — Спускайтесь! Гроза йде!
У Казика було дивне відчуття природи — як у звіра. Він ніколи не помилявся. І якщо він відчував, що наближається гроза, отже, треба ховатися.
Олег повільно прикрутив вогник пальника.
І поки куля охолоджувалася і опускалася вниз, він не відпускав руки Мар'яни.
Вони встигли опуститися в останню мить — сильний подув вітру смикав кулю так, що аж канат затріщав. Внизу, окрім Казика нікого не було: після третього польоту вирішили, що тягнути кулю за канат не потрібно — куди ж вона дінеться? Але цього разу затримка ледь не закінчилася бідою, бо куля під подувами вітру опустилася не на місце старту, а на всю довжину мотузки вбік, ледве не зачепивши крайній будиночок. І вже під дощем, борючись з бурею, вони стрибали по оболонці, щоб швидше вийшло повітря і можна було відіпхати кулю під навіс. На допомогу прибіг Дік, потім Сергіїв. Усі змокли, втомилися, сварили Олега, що забарився зі спуском.
— Я ж тобі кричав! — повторював Казик. — Ти що, оглух!
Олег мовчав. Йому хотілося — але хіба в цьому не зізнаєшся? — знову піднятися у повітря, високо, у грозу, щоби страшний вітер ніс його — і нічого страшного, а тільки весело.
Він упіймав погляд Мар'яни. Йому здалося дуже важливим, що вона на нього дивилася. Раз чи двічі йому вдалося упіймати її погляд. І тут його почали діймати сумніви: а раптом вона пожартувала? Раптом вона не відчуває те, що відчуває він? І тільки коли вони вже були в сараї і куля була надійно захована, Мар'яна поглянула на Діка і Сергіїва, які стояли біля відчинених дверей, перечікуючи зливу, і прошепотіла:
— Як добре, що ми з тобою літали, правда?
І в її запитанні теж була невпевненість, чи можна вірити у те, що відбулося. Ця невпевненість втішила Олега. Він сказав:
— Це чудово, що ми з тобою літали.
***
Того дня, коли вирішили вперше піднятися без каната, з Олегом полетів Сергіїв.
Вони спеціально чекали безвітряного дня.
Куля йшла впевнено. Олег уже звик до неї і знав її маленькі хитрощі. Коли куля піднялася до попередньої позначки, Олег перегнувся і помахав тим, хто зібралися внизу. Там знову було все селище, як і в день першого польоту. Олег знайшов очима Мар'яну. Він махав їй, але ніхто, окрім Мар'яни, про це не здогадувався.