Веник злякано схопився за живіт:
— А ви що? Також маєте намір… мене колоти?
— Хіба я несповна розуму, чи що? Як твоя матуся?
Веник раптом рішуче обсмикнув сорочку, і його бліде личко гнівно порожевіло, чого я аж ніяк не сподівався.
— Ви, будь ласка, мою маму не зачіпайте! — гордо промовив він.
Сашко так і укляк з каламарчиком в одній руці і з пробкою в другій.
— Ти дивись! "Не зачіпайте"! — здивовано і разом з тим з повагою проказав він. І, ніби вибачаючись, додав: — А чого ж вона нашого старого Бергена зачіпає? Скаженим його обзиває! Це ж образа, якщо хочеш знати. Образа собаки — вірного друга людини! Зрозуміло? Ну, та гаразд. Задирай сорочку!
Веник покірно задер її, і Сашко почав мастити йому живота йодною пробкою.
— Тебе так після уколів мажуть? — запитав Сашко, розглядаючи чималий коричневий острівець, що виник на білій западині, яка називалася животом Веника.
— Та-ак… — протягло мовив Веник. — Тільки ви дуже вже густо… І багато… Та й для чого взагалі?..
— По-перше, не "ви", а "ти"! — сердито сказав Сашко. — А по-друге, зовсім не густо: маслом каші не зіпсуєш! Тепер, коли прийдеш додому, задери сорочку й покажи своїй мамі. Зрозуміло? І так щодня робитимемо. А ти, замість того щоб у поліклініці в черзі стовбичити, будеш з нами на плоту плавати.
І тільки тут я все зрозумів! Тепер у нашій корабельній команді буде хоч один рядовий матрос. Молодець Сашко, ловко придумав!
Я СТАЮ ПОЕТОМ
І знову — вже вкотре! — мене сполохала Липучка. Тільки-но я з важким серцем (мені треба було вчитися вже по вісім годин на добу!) усівся за стіл, вона, навіть для годиться не постукавши, влетіла до кімнати.
Я натренованим кидком зіпхнув зошити й підручники під стіл, а Липучка, розмахуючи газетою, не заговорила, а просто таки закричала:
— Ой, тепер я все знаю! Тепер я все знаю, Шурко!
— Все знаєш? Про мене?.. — Я злякано позадкував до вікна.
— Так, усе знаю! Тут усе написано! — Липучка перейшла на таємничий шепіт. Вона виставила вперед номер "Пионерской правды", наче збиралась стрельнути з нього мені в самісіньке серце. — Тут усе написано! А ти приховував! І як тобі не соромно, Шурко! Як тобі не соромно!
"Що там написано? — з жахом подумав я. — Може, надрукували замітку про мою двійку? А чому б і ні, цілком можлива річ! Адже висміюють там ось таких, як я, безграмотних двієчників. Тепер усе загинуло: Сашко зневажатиме мене. І Липучка теж. І навіть Веник. І дідусь про все довідається. І тітонька Кланя. Який сором! І чому я одразу все по-чесному не розповів? Відмінник! Освічений москвич! Вистрибнути хіба що у вікно й назавжди позбутися сорому?" Та у вікно вистрибувати було ні до чого: дідусь жив на першому поверсі.
А Липучка наступала й далі:
— Навіщо ж ти приховував від нас? Навіщо?
— Я все розповім вам. Слово честі, все розповім, — забурмотів я. — Мені просто було соромно, дуже соромно…
— Соромно? — Липучка витріщила зелені очі. — Хіба цього можна соромитися? Цим треба пишатися!
"Чи не вкусив її справжній скажений собака? — подумав я. — Чи вона просто знущається з мене?"
— Так, цим пишатися треба! — урочисто повторила Липучка. — Я вивчила їх напам'ять!
І вона раптом почала читати вірші:
Як срібло, вода сіяє.
Ми попрацювали — і от
Поплив, урочисто й поважно,
Поплив наш саморобний флот!
Нехай не на просторах океанських —
По руслу вузькому ріки,
Та є у нас і мостик капітанський
І є герої-моряки!
Нехай промчать, як блискавка, роки,
Ми загартуємось, зростем —
Тоді красиві кораблі
По океанах поведем!
Липучка прочитала вірші з таким натхненням, що я навіть заслухався, притиснувшись до підвіконня. Потім глянула на мене очима, повними, як кажуть, невимовного захоплення.
— І цього ти соромився? Цим треба пишатися! — повторила вона. — Вітаю тебе! Вітаю тебе, Шурко! Ти — справжній поет!
— Я?.. Поет?..
— Ой, не прикидайся, будь ласка! Годі скромничати! Адже тут ясно написано: "Сашко Петров, Москва".
Я вихопив газету — і справді, під віршем стояв підпис: "Сашко Петров". Буває ж такий збіг!
— Я вже всім газету показала, всім! — заторохтіла Липучка. — Ой, який же ти молодець! Наш пліт прославив! Просто на всю країну! Але чому ти написав "Москва"? Написав би краще "Білогорськ". Адже ти тут складав? І навіть прикрасив дещо! Та це нічого — поети завжди так роблять. А хто це "герої-моряки"? Веник, га?.. — У Липучки затрусилися плечі, вона схопилася за живіт. — Ой, я ж одразу помітила, що ти в риму говорити умієш! Ще найпершого дня. Пам'ятаєш? А потім я помітила, що ти ранками так задумливо-задумливо сидів за столом. А тільки-но я входила — ти скидав зошита під стіл. Думаєш, я не помітила? Ти ранками вірші складав? Еге?.. Ось і зараз зошит під столом валяється. У ньому нові вірші, га?
Липучка, нахилившись, схопила зошита. Я кинувся за нею: адже там, у зошиті, були поради нашої вчительки російської мови, як краще мені підготуватися до переекзаменовки.
Я вихопив зошита:
— Це не вірші… Це… зовсім інше…
— Ой, як же не вірші? Знову обдурюєш?
— Тобто там вірші… Але я ще не можу їх показати. Я ще…
— Ой, покажи! Покажи! Просто страх як цікаво!
— Ні-ні, — наполіг я, квапливо ховаючи зошита під скатертину. — Зараз не можна… Я ще не опрацював як слід. Ось опрацюю — і тоді обов'язково прочитаю…
— Новий вірш, га?
Я невизначено стенув плечима.
— Ой, розумію! Письменники завжди багато разів переписують свої твори. Ось Лев Толстой, наприклад, "Війну і мир" сім разів переписував. Я сама десь читала…
За секунду вона була в захопленні від нового відкриття:
— Ой, Шурко, адже у тебе й ім'я таке поетичне — Олександр! Як у Пушкіна.
Не знаю, з ким би ще на радощах порівняла мене Липучка, та в цей час, на щастя, з'явився Сашко.
САШКОВА ТАЄМНИЦЯ
Він був дуже серйозний. І, як завжди у такі хвилини, руки заклав за спину, дивився спідлоба й нетерпляче покусував нижню губу. Говорив коротко, уривчасто, немов наказував:
— Ану, вийди, Липучко! Прогуляйся!
Липучка незалежно втупила в стелю свої очі і ніс, усипаний ластовинням:
— А чого ти розпоряджаєшся в чужій кімнаті?.. Шурко, мені можна залишитися?
Я глянув на Сашка, потім на Липучку, потім на підлогу й невиразно стенув плечима.