Хіба ж міг Санто навіть подумати, що пан Джон діятиме лиховісно й чорною невдячністю відплатить за щире частування? Не забув ні того дня, ні швидкісного катера, з якого скинув його в море пан Джон. Пригадалось, як, вибиваючись з останніх сил, Санто плив до берега. І коли б не підоспів вчасно на човні Таматеа,— не бачити б хлопцеві сонця.
У всьому винний пан Джон. Це зрозумів Санто, і в його серці, мов у багатті, тліли лють, і гнів, і досада, що нічим не може відплатити панові за все горе, за всі образи, пожежі, смерть і кров, пролиту на аборигенській землі.
— Чому ж ти не їси, Кендзо? — запитав Альфіо, обірвавши цим запитанням невеселі спогади. Вечеряли мовчки, прислухаючись до марення. Кендзо говорив щось на японській мові, якої хлопчики, на жаль, не розуміли.
— Нам би треба було навчити один одного своєї мови.
Ось як Кендзо одужає, почнемо вчитися. Добре? А то, бач,, не розуміємо... Ну, що він зараз хоче?
— Не знаю,— відповів Альфіо.
— І я не знаю. Може, просить води?
Кендзо розплющив очі, глянув нетямущим поглядом: у темну стелю.
— Що тобі дати? Скажи нам, Кендзо. Японський хлопчик заплющив повіки, затих.
У такі хвилини здавалося, що хворого здолав сон.
Непомітно надійшов вечір. Крізь гратоване віконце було^ видно, як засвічувались зорі. Потім знявся вітер, зашумів деревами. Ще пізніше напливли хмари, закрили собою сяйво зірок, і в підвалі стало зовсім темно. Несподівано звідкись долинув такий гул, наче вдарили відразу десятки гармат.
— Що це? — стривожено запитав Альфіо, позираючи на заґратоване віконце. Здригнулася земля і стіни.
— Землетрус! — скрикнув Санто.— Нас тут може привалити камінням!
Хлопчики метнулися до дверей і почали бити в них кулаками.
— Відчиніть!.. Квальбо!.. Квальбо!..
Ще раз струсонулася земля, прокотився за стінами гул,, немов громовий перекат, і двоє хлопчиків побачили крізь віконце блиск вогню, що осяяв раптом всеньке небо, побачили вони й чорні клуби диму.
— Я знаю... Це страшна річ. У нас є теж вулкан Везувій.. Колись давно, дуже давно він засипав попелом ціле місто. Помпею... ти чуєш? Чуєш? Знову дрижить земля.
— Вулкан клекоче! — сказав Санто. І ще сильніше хлопчики загупали кулаками у двері.
За ґратчастим віконцем вже чулися тривожні крики:
— Рятуймося! Ряту-у-у... Аа-а-а!.. Десь поблизу вдарили автомати.
Це було такою несйодіванкою, що юні в'язні заніміли, не вірячи самі собі.
— Стріляють,— сказав Альфіо.
— Стріляють... Але хто?
— Не знаю. Прислухались.
— Наші. Невже наші прийшли, а по них б'є панська охорона? — закричав Санто, забувши в цю хвилину про підземні поштовхи, про небезпеку, що загрожувала їм в разі обвалу будинку.
Зник страх. В очах засвітилася надія, і вже нічим її не загасити, нічим не затьмарити. Ще ніколи в житті з таким хвилюванням не прислухався Санто до всього, що відбувалося за холодною стіною вілли.
Все дужче багряніло небо, і його криваві одсвіти про-тіикали в підвал, осяюючи обличчя підлітків.
Хтось пробіг повз будинок, потім ще двоє чи троє, а незабаром долинув безладний і поспішний тупіт багатьох ніг.
— Чуєш, Альфіо? Чуєш? — кричав зраділо Санто.— Це втікають панські найманці.
Пролунало ще кілька автоматних черг.
Минали хвилини, а до підвалу ніхто не з'являвся.
— Що б це значило? — дивувався Санто.— Чому вони не йдуть? Чому так тихо стало на подвір'ї?
Альфіо, звичайно, не міг цього пояснити. Хлопчики ще лочули, як десь прогримів одинокий постріл, і все стихло.
Томливо минав час, а до них ніхто не підходив, ніхто не брязкав ключами, не відчиняв важких дверей. І недавня надія, що було окрилила їхні душі, почала згасати, завдаючи щемливого, ні з чим незрівняного болю.
— Хто стріляв? Навіщо стріляв? — запитав з розчаруванням Санто, а друг так же розчаровано відповів:
— Мабуть, пан Джон навмисне влаштував учбову тривогу, щоб його охорона не дрімала.
— А я думав...
Засмучений Санто пішов до своєї циновки, сів на неї, підібгавши під себе ноги, як то він робив у себе вдома, і на його обличчі відбилася така разюча журба, такий біль, що Альфіо обійняв його за плечі.
Крізь заґратоване віконце було видно, як новий вулканічний спалах осяяв небо. Прокотився знову гул, потужніший від перших двох, але хлопчики вже не метнулися до дверей і не стали в них бити кулаками, а сиділи тихі, нашорошені, прислухаючись до всього, що відбувалося по той бік підвальної стіни.
Знову почувся людський гомін, і Санто схопивсь на ноги,
— Ідуть... Чуєш? Чуєш?
— Може, не до нас.
Обоє завмерли в чеканні. Першим по східцях спускався Квальба. Він ніколи ще не приходив до них так пізно.. Що б це значило? Може, справді пан Джон змінив гнів на милість і в таку тривожну й небезпечну ніч вирішив забрати в'язнів з підвалу, щоб не загинули вони під уламками будинку, якщо землетрус збільшиться, бо таки доведеться тоді відповідати. Забрязкали ключі, коротко цокнув замок. Чиїсь молодші й сильніші руки похапливо висмикнули заіржавлений засув, і двері розчинились.
На східцях із смолоскипами в руках стояли озброєні аборигени, а серед них — Таматеа й Макаро.
— Брате! Сестро! — вигукнув радісно Санто, кинувшись їм назустріч.
Макаро першою обняла його, поцілувала, а з очей у неї текли рясні сльози.
Все це видалося якимсь дивовижним і солодким сном.
Та ні ж бо, це не сон, бо хлопець відчуває тепло сестриних рук, чує її голос, бачить вогні смолоскипів...
— Живий... Ти живий, Санто, живий...
— А батько? Невже його справді заковано в ланцюги?
— Немає в нас більше батька,— вимовила сестра, міцніше притискаючи до себе брата.
Схвильований стояв Альфіо. Він дивився на цю зворушливу зустріч, потім кинувся в куток, де на прогнилій соломі лежав японський хлопчик з розплющеними очима.
— Кендзо! — гукнув Альфіо, схилившись над ним.— Ти що, не бачиш, хто до нас прийшов? Ми вільні... Ми тепер-вільні! Вставай же! Не можеш?.. Я знаю, ти дуже охляв, але я допоможу тобі зараз.
Альфіо взяв Кендзо за руку й відразу випустив її, з жахом дивлячись в його розплющені, але вже закляклі очі..* Хлопчика винесли з підвалу.
Слідом за ним вийшли Альфіо і Санто. Вперше за час їхнього ув'язнення не причинилися підвальні двері. —