— Ну, а коли я не зроблю? Що тоді?
— Скаржитимусь губернаторові штату.
Пан Джон засміявся, а в його очах блиснули ще лютіші вогники.
— Губернатор — мій друг, і він діятиме так, як я захочу.
— Тоді змушений буду звернутися до федерального уряду... і до робітників... Нехай знає громадськість про ваше свавілля. Я повідомлю також профспілки і комуністів Австралії... Вони не мовчатимуть... Вони скажуть своє слово...
— Тобі не доведеться їх повідомляти,— сказав пан, суворо звівши на переніссі брови.
— Погрожуєте?
— Захищаюсь,— і знову той же вогник недобре блиснув в його очах.— Чи ти, сеньйоре Анджеліно, ще пам'ятаєш грозову ніч і випадок у морі поблизу Капрі?
— Пам'ятаю добре, містере Джон, і повік буду вдячний команді корабля.
— Тільки команді?
— Звичайно, ще капітанові.
— А більше нікому? — і обличчя в пана Джона пересмикнулося від невдоволення й досади.— Значить, забув про те, хто дав притулок і роботу тобі й твоєму братові?
— Не знаю, містере Джон, який злочин вчинив Альфіо та його друзі, що ви їх, підлітків, так жорстоко караєте...
— Вони повідомили аборигенів... викрили передчасно наші плани... І це вже моя справа...
— Ні, містере Джон, це вже тепер буде моєю справою... їхнє звільнення. Ось ви дорікаєте притулком. Хіба не ми, об'їждчики, врятували ваші отари, коли горіла на пасовиськах трава й сухі чагарники? І в час великої води після тропічних злив... І рятували ми не раз мериносів від нападів диких собак динго...
— Це ваш обов'язок... За це я плачу вам гроші... Але, здається, після цієї розмови тобі, сеньйоре Анджеліно, вже не доведеться...
— Звільняєте? Що ж, знайду іншого пана або влаштуюсь на роботу в якогось фермера чи на лісорозробках, доки дістану візу, щоб повернутися з братом на батьківщину.
— Я потурбуюсь, аби такої візи ви не мали.
— У Канберрі, містере Джон, є наш посол. Я звернусь до нього, все йому розкажу і проситиму... А зараз хочу знати... Коли буде звільнено підлітків з підвалу?
— Не звільнятиму! Сидітимуть там, доки я захочу. Тобі ж у роботі відмовляю! Геть з вілли! Геть з моїх очей!— закричав пан Джон, уже не володіючи собою.— Гей, Кваль-бо! Де ти? Гукни вартових, хай виженуть його звідси, як собаку!.. Як собаку!..
Не прощаючись з босом, Анджеліно залишив веранду, а через хвилину за ворітьми панської вілли почувся швидкий цокіт кінських копит. І все стихло.
Слуга Квальба, проводжаючи вершника очима, скрушно похитав головою.
— Бідні хлопчики!..
З його старечих очей по зморшкуватих щоках скотилися дві скупих солоних сльози.
*
Даремно в'язні чекали певернення Анджеліно. Після розмови з паном Джоном він більше не прийшов до підвалу, і це непокоїло хлоп'ят. Це породжувало в них різні здогадки, невтішні й сумні.
— Не вдалося переконати пана Джона...
— Обіцяв... навідатись... і нема...
— Мабуть, вартові не пустили.
Хлопчики замовкли, кожний думаючи про своє, і сполошилися всі троє, коли кінський цокіт копит долинув знадвору. Зрозуміли все, і той цокіт болем відгукнувся у кожному серці.
— Не захотів звільнити пан Джон,— сказав Альфіо.— Та я знаю, Анджеліно не залишить нас у біді... Не залишить...
Безрадісно погас цей день і ще багато днів, які минули після нього.
Що сталося з Анджеліно? Де він? Чому не приходить-і не подає про себе ніяких вістей? Невже і його пан Джон знищив найманими руками, як то він колись позбувся вісника Хоне?
Про це навіть страшно було подумати. І все ж хлопчики: вирішили — настане день, розчиняться перед ними двері на іржавих петлях, і всі троє вони вийдуть з цього холодного підвалу, дихнуть на повні груди свіжим повітрям, гля-
нуть на небо і сонце, на широкий, безмежний простір моря... Коли ж, коли настане той омріяний в думках, жаданий і щасливий день волі?
— Так дуже, дуже хочеться погрітися на сонечку,— сказав одного разу Кендзо, який страшенно схуд за цей час і змарнів.— А то, може, скоро помру і не погріюся...
Надвечір у нього з'явився жар. З розплющеними очима лежав він на драній циновці, дивився в холодну стіну підвалу й говорив, намагаючись простягнути вперед гарячі, але якісь безживні руки.
— Ти знову прийшла до мене, мамо. Я радий тобі, дуже радий... Тільки чому ти плачеш? Ну, чому? Чому? — допитувався він і затихав, щоб через деякий час озватися знову.
— Я ж казав вам, хлопці, що пан Джон звільнить нас. От ми й на волі. Ти, Санто, хочеш скупатися в морі? А ти, Альфіо? Чого ж ми стоїмо? За мною!..
Сонце схилялося до обрію. Рожево горів край хмарини, освітленої призахідним сонцем. Затихали пташині співи.
Згодом на східцях почулися знайомі голоси, брязкіт ключів і скрипіння важкого засува.
— Квальбо! Квальбо! — кинувся до нього Санто.— Кендзо погано, дуже погано... Він увесь час марить, а сам гарячий, як вогонь... Його треба звідси забрати...
— Скажіть, Квальбо, пану Джону,— умовляв старого слугу Альфіо.— Кендзо зранку нічого не їв. Ось лежить його хліб і суп стоїть, як стояв.
— Ой діти, діти! — скрушно похитав головою старий Квальба.— Я вже говорив... Я просив пана Джона за всіх вас, але він і слухати не хоче.
— Кендзо може померти,— стиха і якось лякливо промовив Санто.
— Скажіть йому... Скажіть ще раз пану Джону. Хай прийде сам, подивиться.
Всі притихли, бо Кендзо знову почав марити.
— Я прошу тебе, мамо... Не плач. Я ж з тобою... І нікуди від тебе... чуєш? Ну от і добре. А я ладний пити тільки воду, аби мені... Мамо, усміхнись... Ну, чому ти все плазів чеш? Погладь мене своєю рукою, вона в тебе така тепла... ніжна...
Знадвору почувся невдоволений голос:
— Гей, старий! Знову затримуєшся? Скільки тобі вже говорити!..
— Мушу йти, діти.
— Квальбо, дорогий... Не забудьте сказати панові Джо-ну. Хай гримає, хай лається, а ви все одно скажіть...
Квальба вийшов, а на соломі, безпам'ятний, розкинувши гарячі рученята, лежав Кендзо.
— Ми його погодуємо, коли він трохи отямиться.
— Бач, як воно сталося. То я хворів. Пам'ятаєш, Санто?
— Звичайно, пам'ятаю.
— Коли б не ти, хто знає, чи одужав би. Спасибі тобі.
— Не мені дякуй. Макаро за тобою доглядала, а я тільки їй допомагав.
Згадка про сестру засмутила Санто, немовби хто доторкнувся ненароком до роз'ятреної рани. І серце стислося від болю й жалю. Наче це все трапилося вчора — так яскраво постала вона зараз перед його очима — у святковому вбранні, весела, радісна й красива.