Мідні руки почали рухатись швидше. Вони вже не спинялися. Щоразу, коли на них клали дитину, Молохові
жерці простягали над нею руки, щоб перекласти на неї злочини народу, і голосно вигукували:
— Це не люди, це бики!
А юрба довкола і собі ревла.
Бики! Бики! Побожні люди кричали:
їж, володарю!
А Прозерпінині жерці, підкоряючись із страху вимогам Карфагена, бубоніли елевсінське заклинання:
— Подай дощу! Вроди!
Жертви, опинившись край отвору, миттю зникали, неначе краплина води на розпеченій плиті, і щоразу серед великого багряного полум'я вихоплювались клуби білого диму.
Але бог був ненаситний. Він жадав усе нових жертв. Щоб наситити його, на руки йому навалювали цілі копиці, а тоді стягували жертви грубим ланцюгом, щоб не розсипалися. Ревні служителі Ваала бралися були рахувати число жертв, щоб знати, чи відповідає воно числу днів у сонячному році; та їх навалювано такі купи, що в шаленому русі отих страхітливих рук їх несила було порахувати. Тривало те довго, безконечно, до самого вечора. Потім внутрішні стінки комірок жаріли вже тьмяніше. Тоді було помітно, як згорають тіла. Декому здавалося навіть, що він розпізнає волосся, якусь частину, а то й цілу дитячу постать.
Западав вечір, над Ваалом скупчилися хмари. Багаття, яке вже не палало, становило піраміду з жару, що здіймалася аж до колін Молохові. Увесь червоний, неначе закривавлений велетень, він, із закинутою назад головою, здавалося, хитався, обважнілий від сп'яніння.
Що квапливіше орудували жерці, то буйніше навісніла юрба; все менше ставало жертв; хто кричав, щоб їх помилувано, хто — домагався ще. Здавалося, що мури, обтя-жені натовпом, валяться під рев, повний жаху та містичної сласності. Потім проходами ще тиснулися побожні шанувальники ідола, тягнучи за собою дітей; діти чіплялися за їхню одежу, а ті били їх, силкуючись відірвати і передати червоним людям. Вкрай знеможені музиканти часом переставали грати, і тоді чути було, як голосять матері, як, стікаючи на жар, шкварчить сало. Понапивавшись блекоти, дехто рачкував навкруги колоса й ричав, неначе тигр; ідоли віщували; приречені співали своїми розсіченими губами; натовп уже поламав грати — всім хотілося справляти жертву; батьки, у яких діти давно повмирали, кидали в огонь їхнє зображення, іграшки, їхні збережені останки. Дехто, мавши з собою ножа, кидався на інших; зчинялася різанина. Храмові служники позмітали на бронзові віялки попіл, що осів по краях плити, і розвіяли його в повітрі, щоб жертовна сила, розсіявшись над містом, сягнула зоряних просторів.
Це ревище і це яскраве світло привабили варварів під самісінькі мури; видряпуючись, щоб краще бачити, на уламки муроломної вежі, вони дивилися, ціпеніючи з жаху.
XIV МІЖГІР'Я СОКИРИ
Не встигли карфагенці й по домівках розійтися, як нахмарило; хто, піднявши голову, дивився на Молоха, відчув на чолі великі краплини: пустився дощ.
Він ішов цілу ніч, рясний і щедрий. Гуркотів грім; то був голос Молоха — він переміг Таніту, і, вже запліднена, вона розкривала з небесної височини своє широке лоно. Інколи видно було, як вона в ясному сяйві спочиває на подушках із хмар. А то раптом оповивав її морок, немовби, ще надто стомлена, вона хотіла заснути; карфагенці, віривши, що вода — виплід срібної планети, голосно стогнали, щоб полегшити їй пологи.
Дощ порощив по терасах, заливав їх, утворюючи в дворах цілі озера, водоспади по східцях, крутіші на перехрестях вулиць. Вода ринула важкою, теплою й суцільною лавиною; з рогів усіх будівель струмували піняві потоки; здавалось, із стін звисали якісь невиразні білясті заслони, і чорним полиском вихоплювались під блискавицями обмиті покрівлі храмів. Тисячею стежок збігали з Акрополя ручаї; валилися будинки; крокви, шматки тиньку, меблі — всяка всячина крутилася в потоках, що невтримно бурхотіли по плитах.
Люди виставляли амфори, дзбани, стелили мати; та в них гаснули смолоскипи, і вони стали вихоплювати з Ваалового багаття головешки; щоб погамувати спрагу, карфагенці закидали назад голови й роззявляли роти. Дехто припадав до брудної калюжі, по самі плечі занурював туди руки і так жадібно жлуктив воду, що починав блювати нею, наче буйвіл. Мало-помалу свіжішало; люди вдихали вологе повітря, оживали всім тілом і в розкоші цього сп'яніння незабаром перейнялися великими надіями. Всі злигодні хутко пішли в непам'ять. Знову оживала батьківщина.
Вони відчували щось ніби потребу вилити на інших надмір своєї люті,— не могли-бо обернути його проти самих себе. Така жертва не повинна була піти намарне; і хоча вони в ній не каялись, а проте переймалися тим несамовитим захватом, до якого призводить усяка причетність до непоправного злочину.
Буря застала варварів у недбало запнутих наметах; ще й другого дня, пойняті жахом, вони брьохались у болоті, шукаючи своїх розгублених і попсованих обладунків, зброї.
Гамількар сам пішов до Ганнона і, пославшись на свої найвищі повноваження, доручив йому провід над військами. Старий суфет на якусь мить завагався між своєю ненавистю до нього та жадобою влади. Нарешті таки погодився.
Потім Гамількар спустив на воду галеру, поставивши на ній з обох кінців по катапульті. Він зупинився в затоці навпроти плота. Тоді посадив на кораблі, що мав під своєю рукою, найдужчих вояків. Видно, він утікав; він узяв на північ і зник у тумані.
Та через три дні (коли варвари бралися до нового приступу) безладною юрбою з лівійського берега прибігли люди. Барка прибув до них. Він повсюди став забирати харч, його війська захопили весь край.
Це так розлютило варварів, наче він їх зрадив. Ті, кому найбільше уїлась облога, надто галли, не вагаючись покинули мури, щоб спробувати перекинутися до Гамількара. Спендій хотів відбудувати муроломну машину; Мато подумки проклав шлях від свого намету до Мегари й заприсягся ним пройти; ніхто з їхнього війська не рушив із місця. Та Автарітів загін подався геть, покинувши західну частину валу. Необачність була така велика, що ніхто й не подумав поставити туди інших.
Нар-Гавас, криючись у горах, стежив за ними здалеку. Якось уночі він провів морським берегом усе своє військо на зовнішній бік лагуни і ввійшов до Карфагена.