Він ознайомлював її з наукою про душі, які спускаються на землю, простуючи тим самим шляхом, що й сонце серед зодіакових знаків. Простягши руку, він показував у сузір'ї Овна ворота людського народження, а в сузір'ї Козерога — ворота, крізь які повертаються до богів; і Саламбо намагалася побачити їх, бо ті уявлення його вважала за дійсність; вона сприймала як істину всі його символи і навіть дивні вислови, що їх відрізнити від живої дійсності не завжди до снаги було й самому жерцеві.
— Душі мертвих,— казав він,— розчиняються в місяці, як трупи в землі. їхні сльози — місяцева волога, а оселя їхня — темрява, повна бруду, руйновища та бурі.
Вона спитала, що станеться там із нею.
— Спочатку ти знемагатимеш, легка, як туман, що гойдається на хвилях, а тоді, після довших випробувань і страждань, підеш до сонячного вогнища, до самого джерела Пізнання.
Проте він нічого не сказав їй про Раббетну. Саламбо вважала, що він мовчить із сорому за переможену богиню, і, називаючи її загальним ім'ям місяця, взялася прославляти це лагідне світило, що дарує плодючість землі. Нарешті він вигукнув:
— Ні! Ні! Землю запліднює інше світило! Хіба ти не бачиш, як вона блукає круг нього, мов та закохана жінка, що ходить по полю слідом за своїм коханим?
І він, не вгаваючи, почав звеличувати добродійність сонячного світла.
Замість пригасити її містичну жагу, він, навпаки, роздмухував її і навіть, здавалося, зазнавав утіхи, завдаючи їй мук відкриттям свого безжального вчення. І хоч який біль терпіла Саламбо від своєї любові, вона жадібно слухала його мову.
Та що більше зневірявся Шагабарім у Таніті, то дужче прагнув вірити в неї. Десь у глибині душі відчував він докори сумління. Йому потрібні були якісь докази, знак від богів, і, сподіваючись дістати їх, він знайшов на те спосіб, який міг би врятувати заразом і вітчизну, і його віру.
З того часу він став при Саламбо бідкатися, що вчинено блюзнірство, через яке, мовляв, постало стільки горя не лише на землі, а й на небі. А тоді раптом повідомив і про небезпеку, в якій опинився суфет, обложений в урвищі трьома арміями, що ними командує Мато: викравши покривало, він став для карфагенців начебто царем над варварами. І тепер, сказав Шагабарім, порятунок Республіки та її батька залежить від неї самої.
Від мене? — вихопилось у неї.— Як же я можу?.. Та жрець лиш посміхнувся зневажливо.
Ти ніколи на те не зважишся!
Вона стала благати його. Тоді Шагабарім сказав:
— Треба, щоб ти пішла до варварів і відібрала у них заїмф.
Вона враз принишкла і сіла на дзиґлик з чорного дерева; спустивши між колін руки, тремтіла вся, наче жертва, яка чекає перед жертовником смертельного удару. В скронях їй бухала кров, перед очима танцювали вогняні кола, і, приголомшена, вона тільки й усвідомлювала, що незабаром піде на згубу.
"Та коли тільки Раббетна переможе, коли буде повернено заїмф і врятовано Карфаген,— що тоді важитиме життя однієї жінки! — міркував Шагабарім.— Та й те сказати, може вона, здобувши покривало, і не загинути".
Три дні він не приходив до неї; на четвертий день увечері вона послала по нього.
Щоб Саламбо набралася більшої рішучості, він переказував їй усі ті образливі слова, якими лаяли Гамількара на зборах Великої ради; говорив, що вона стала причиною лихого вчинку і мусить спокутувати свою провину, цієї жертви, мовляв, вимагає Раббетна.
Гучний галас, що здіймався над Маппалами, часто долітав аж до Мегари. Шагабарім і Саламбо хутко вибігали з покоїв і вдивлялися туди з висоти оздоблених галерами східців.
То юрби на Хамоновому майдані криком кричали, вимагаючи зброї. Але старійшини не хотіли роздавати її, вважаючи всяку боротьбу за марну. Загони, що їх уже виряджали без начальників, були вирубані впень. Кінець кінцем юрбам наказали розійтись; тоді, чи то віддаючи шану Молохові, чи то з якоїсь незбагненної потреби все руйнувати, вони повивалювали в храмовому гаю високі кипариси, підпалили їх смолоскипами кабірів і, співаючи, носили вулицями. Ці страшні вогні повільно хиталися й, посуваючись уперед, освітлювали скляні кулі храмових дахів, оздоби колосів, корабельні водорізи, ковзали по терасах і, неначе сонця, котилися містом. Вони спустилися з Акрополя. Малкійська брама відчинилася.
— Ти готова? — гукнув Шагабарім. — Чи, може, доручиш їм переказати батькові, що ти його покинула?
Вона сховала обличчя під запиналом; величезні смолоскипи миготіли все далі й далі, поволі спускаючись до моря.
її стримував якийсь незбагнений жах. Вона боялася Молоха, боялась і Мато. Цей чоловік, велетенський на зріст, заволодівши заїмфом, панував тепер над Раббет-ною, як Ваал, і поставав перед Саламбо в такому ж сяйві блискавиць. Адже душі богів оселялися інколи в людському тілі! Хіба Шагабарім, говорячи про нього, не казав їй, що вона мусить перемогти Молоха? І вони злилися один з одним, вона уявляла їх в одній подобі; обидва її переслідували.
Вона захотіла дізнатися, що на неї чекає, і пішла до змії, бо в її поведінці люди бачать всілякі віщування. Та кошик був порожній; Саламбо занепокоїлась.
Вона знайшла пітона біля підвісного ліжка. Він обвився хвостом круг бильця срібної балюстради, терся об нього, щоб скинути стару пожовклу шкіру, і його блискуче та ясне тіло виповзало, як меч, уже наполовину видобутий із піхов.
З кожним днем, що охочіше Саламбо приставала на жерцеву раду, що рішучіше зважувалась допомогти Та-ніті, то швидше одужував пітон, набирав тіла, помітно оживав.
Це навіяло їй глибоку певність, що Шагабарім висловлює волю богів. Якось уранці прокинулась вона, готова на все, і спитала, що треба зробити, щоб Мато віддав покривало.
— Зажадати його,— сказав Шагабарім.
— А коли він відмовить?
Жрець пильно подивився на неї з якоюсь дивною усмішкою, якої вона ще ніколи не бачила в нього на устах.
— Що ж тоді? — допитувалась вона. Опустивши очі, жрець стояв нерухомо і перебирав
пальцями кінці стьожок, що спадали з його тіари на плечі. Нарешті, побачивши, що вона не розуміє, сказав:
Ти залишишся наодинці з ним.
— А далі?
Наодинці в його наметі.
— А що тоді?
Шагабарім прикусив губу. Він, загнаний на слизьке, думав, як би все те їй пояснити.