Саламбо

Страница 4 из 86

Гюстав Флобер

— О бідолашний Карфагене! Безталанне місто! Нікому тебе оборонити! Нема вже в тебе колишніх сильних мужів, що вирушали за море будувати храми на чужих узбережжях. Усі країни працювали на тебе, і морські простори, зорані твоїми веслами, гойдали твоє жниво.

Тоді почала співати про діла Мелькарта, бога сідонського і прабатька своєї родини.

Розповіла про сходження на гори Ерсіфонські, про мандрівку до Тартеса та про війну проти Мазізабала, яку почали, щоб помститися за царицю змій:

— Він гнався в лісі за почварою з жіночим лицем, з хвостом, що звивався між сухим листям, ніби срібний струмок; і дістався до галявини, де жінки з драконячими хребтами збилися довкола великого вогнища і стояли на кінчиках своїх хвостів. Кривавий місяць палав, обведе ний блідим колом, і їхні багряні язики, роздвоєні, як рибальські ості, звиваючись, тяглись до самого полум'я.

Потім Саламбо, не зупиняючись, оповіла, як Мелькарт, перемігши Мазізабала, прибив до носа свого корабля його відтяту голову:

— За кожним сплеском хвиль вона поринала в піну, та сонце висушувало її; вона стала твердіша, ніж золото; однак очі не переставали плакати, і сльози невпинно капали в воду.

Все те вона співала давньою ханаанською говіркою, незрозумілою варварам. Вони питали, що вона ото їм каже, грізними жестами супроводжуючи свою мову; постававши довкола неї на столи й на ложа, повилазивши на сикоморове гілля, найманці з роззявленими ротами й витягненими шиями силкувалися схопити на льоту ті незрозумілі перекази, що перед їхньою уявою миготіли в імлі теогоній, ніби привиди в хмарах.

Тільки безбороді жерці розуміли Саламбо. їхні зморшкуваті руки, звиснувши над струнами лір, дрижали і час від часу видобували з них скорботні акорди; а що були вони кволіші за старих жінок, то тремтіли й від містичного піднесення, і від страху перед вояками. Варвари не зважали на них; вони слухали спів дівчини.

Ніхто не приглядався до неї так пильно, як молодий нумідійський вождь, що сидів за столом воєначальників серед вояків свого племені. На його поясі було начеплено стільки стріл, що від них горбився широкий плащ, підв'язаний до скронь ремінною стьожкою. Тканина розвівалася на плечах, огортаючи сутінню його лице, на якому видніло саме тільки полум'я непорушних очей. На бенкет він попав несподівано,— батько вирядив його пожити в родині Барка за звичаєм тодішніх царів, що посилали синів своїх у знатні сім'ї, підготовляючи таким способом шлюбні союзи; та проживши ось уже сім місяців у палаці, Нар-Гавас досі ще й разу не бачив Саламбо; сидячи навпочіпки, зіпершись бородою на ратища своїх дротиків, він дивився на неї, роздимаючи ніздрі, як леопард, що причаївся в бамбукових заростях.

По другий бік стола сидів велетенський на зріст лівієць з кучерявим коротко підстриженим чорним волоссям. На ньому була тільки вояцька куртка; її мідні нашивки роздирали пурпур ложа. Намисто із срібних півмісяців заплуталося у волоссі на грудях. Лице його було забризкане кров'ю. Спершись на лівий лікоть, він усміхався на весь рот.

Саламбо ввірвала священні гімни. Вона почала говорити всіма варварськими говірками, намагаючись чисто жіночою ласкою погамувати гнів вояків. До греків мовила по-грецькому, далі звернулася до лігурів, до компанійців, до негрів; і кожен, слухаючи її, відчував у тому голосі чари рідної землі. Захоплена спогадами про карфагенську минувшину, вона тепер заспівала пісень про колишні битви з Римом. Вояки плескали в долоні. Блиск оголених мечів запалював її; вона кричала, простягала руки. Ліра впала; вона замовкла, притискаючи долоні до серця, примруживши повіки,— і стояла так якусь хвилину та впивалася хвилюванням вояків.

Лівієць Мато потягся до неї. Вона мимохіть наблизилась до нього і, вдячна за те захоплення, що збудила

в ньому, довгим струменем налила воякові в золотий келих вина, щоб тим примиритися з військом.

— Пий! — сказала вона.

Він узяв келиха і підніс його до губів, коли зненацька

один із галлів — той, котрого поранив Гіскон,— ляснув

його по плечу і, весело жартуючи, щось промовив рідною

мовою. Спендій був поблизу і взявся тлумачити його слова.

-— Кажи! — мовив Мато.

Боги ласкаві до тебе, забагатієш. Коли ж весілля?

-— Чиє весілля?

-— Твоє! Бо в нас, — повів галл, — коли жінка частує вином вояка, це означає, що вона пропонує йому своє ложе.

Не встиг він докінчити, як Нар-Гавас раптом скочив із місця, вихопив з-за пояса дротик і, впершись правою ногою в край стола, метнув його в Мато.

Дротик засвистів між келихами і, проткнувши лівійцеві руку, так міцно прип'яв її до стола, аж ратище забриніло в повітрі.

Мато швидко звільнив руку, та в нього не було зброї. Піднявши обіруч заставлений посудом стіл, він жбурнув його на Нар-Гаваса, в самісіньку середину юрми, що кинулась поміж них. Нумідійці та інші вояки стовпилися так тісно, що їм не було як видобути свої мечі. Мато посувався вперед, розштовхуючи головою натовп. Коли він, випроставшись, підвів голову, Нар-Гавас уже зник. Мато пошукав його очима. Саламбо також не було.

Тоді, глянувши на палац, Мато побачив, як угорі зачинилися червоні двері з чорним хрестом. Він метнувся туди.

Було видно, як він біг між носами галер, далі майнув східцями всіх трьох поверхів, добіг до червоних дверей і вдарив по них усім тілом. Тоді, задираючись, зіперся на стіну, щоб не впасти.

За ним гнався якийсь чоловік: у темряві — бо світло від гульбища заступав ріг палацу — він упізнав Спендія і гукнув до нього:

— Іди геть!

Раб, не відповідаючи йому, почав рвати зубами свою туніку; тоді став навколішки перед Мато, обережно взяв його за руку і заходився в темряві намацувати рану.

В місячному світлі, що пробивалося між хмар, Спендій побачив на руці глибоку рану. Він обмотав її шматиною, але Мато злісно сказав:

Іди собі! Іди від мене!

О, ні! — відповів раб.— Ти визволив мене з в'язниці. Я належу тобі. Ти мій володар! Наказуй!

Мато, притискаючись до стіни, обійшов терасу. Повільно ступаючи, він прислухався і заглядав крізь золочені прути в мовчазні покої. Нарешті він у розпачі зупинився.

— Слухай! — озвався раб.— Не гордуй мною, бачивши мою кволість. Я жив при палаці. Я можу, як та гадюка, прослизнути поміж мурами. Ходімо! У кімнаті предків під кожною плитою підлоги заховано по зливку золота. Під земний хід веде до їхніх могил.