Гамількар закричав:
— Навіщо ж ви, всупереч своїм законам, покликали їх до Карфагена? А коли вони, незчисленні та вбогі, опи нилися в вашому місті, серед усіх ваших багатств, ви й гадки не мали послабити їхню силу, поділивши на малі загони! Тоді ви випустили їх з жінками та дітьми, не за лишивши жодного заручника. Чи, може, ви сподівалися, що вони переб'ють один одного, щоб звільнити вас від прикрості виконувати свої обіцянки? Ви їх ненавидите, бо вони дужі. Ще більше ненавидите ви мене, їхнього на чальника. О! Я це відчув сьогодні, коли ви, цілуючи мені руки, ледве втримувались, щоб не покусати їх!
Якби леви, що дрімали в дворі, з ревом забігли до зали, й тоді не зчинилося б більшого ґвалту й метушні. Та ось підвівся Ешмунів жрець; стуливши коліна і притиснувши до боків лікті, стоячи прямо з напіврозтуле-ними долонями, він промовив:
Барко, Карфагенові треба, щоб ти став на чолі всіх пунійських військ проти найманців.
— Я відмовляюсь! — відповів Гамількар.
— Ми дамо тобі найвищу владу! — гукнули сиситські начальники.
— Ні!
Владу необмежену й неподільну, дамо грошей, скільки захочеш сам, усіх бранців і всю здобич, по п'ятдесят зеретів землі за кожен ворожий труп.
— Ні! Ні! З вами не можна перемогти!
— Він їх боїться!
— Бо ви безчесні, скупі, невдячні, слабодухі й безумні!
— Він їх жаліє!
— Хоче їм за проводиря стати! — кинув хтось.
— І рушити з ними на нас! — підхопив другий. А Ганнон із глибини зали прохрипів:
— Він у царі пнеться!
Далі всі посхоплювалися з місць, перекидаючи крісла й світильники; вони кинулись юрмищем до жертовника, розмахуючи кинджалами. Але Гамількар витяг із рукавів два великі ножі; лівою ногою ступивши вперед, він пригнувся під золотим канделябром і стояв нерухомо та погрозливо із заціпленими зубами та вогненним поглядом.
Отже, бувши завбачливі, вони поприносили сюди зброю; це був злочин; вони перелякано дивились один на одного. А що винні були всі, то скоро й заспокоїлись, і мало-помалу, повідвертавшись від суфета, принижені та люті, зійшли зі східців. Це вже вдруге зазнали вони від нього поразки. Якийсь час усі стояли. Дехто, поранивши собі пальці, тепер підносив їх до рота чи повільно замотував полою плаща; і вже коли мали виходити, раптом Гамількар почув такі слова:
— А! Це він відмагався, аби тільки не прогнівити своєї дочки.
Другий, гучніший голос підхопив:
— Звісно! Вона ж бере собі полюбовників із найманців!
Спершу Гамількар захитався, потім швидким поглядом став шукати Шагабаріма. Лише один Танітин жрець зостався на місці, і здаля Гамількар тільки й помітив, що його високого ковпака. Всі реготали просто йому в вічі. Що сумніший ставав суфет, то більше втішалася юрба, і серед того шуму й гамору чути було, як задні кричали:
Та люди бачили, як він виходив із її спальні!
Вранці, в місяці таммузі!
— Той, що вкрав заїмф!
— Вродливий чоловік, хоч куди!
— Вищий за тебе!
Гамількар зірвав із себе тіару, знак високого сану, тіару на вісім містичних кіл зі смарагдовою мушлею посередині, і, піднявши її обіруч, зі всієї сили кинув додолу; розбившись, підскочили золоті обручі, і покотилися по плитах перли. Тоді всі помітили на його білому чолі довгий шрам, що гадюкою звивався між бровами; він увесь тремтів. Пішов догори бічними східцями, що вели до жертовника, і ступив на нього. Це означало, що він себе присвячує богові і віддається йому в жертву. Розвіваючись, плащ його коливав полум'я канделябра, що стояв нижче його сандаль, і легкий пил від ходи хмаринкою здіймався йому аж до пояса. Він зупинився біля ніг мідного колоса. Тоді взяв дві жмені того пороху, що на нього без жаху не міг би глянути жоден карфагенець, і сказав:
— Присягаюся сотнею світильників душ ваших! Вісьмома вогнями кабірів! Зорями, метеорами й вулканами! Присягаюся всім тим, що горить! Спрагою пустелі й океановою сіллю! Гадруметовою печерою і царством душ! Присягаюся вбивством! Присягаюся прахом синів ваших і прахом братів ваших предків, з якими тепер змішую свій попіл! Ви, сто мужів карфагенської ради, збрехали, звинувативши мою дочку! І я, Гамількар Барка, морський суфет, проводир багатих і повелитель народу, перед бикоголовим Молохом присягаюся...
Всі чекали чогось страшного, але він докінчив гучнішим і спокійнішим голосом:
— ...що про це навіть не говоритиму з нею!
Увійшли священнослужителі храму із золотими гребінцями в волоссі, хто несучи пурпурові губки, а хто — пальмове віття. Вони підняли фіолетову заслону, що затуляла двері, і крізь отвір у глибині інших зал відкрилося широке рожеве небо, яке ніби розширяло склепіння храму, а на обрії зливалось із синім-синім морем. Виринаючи з хвиль, уставало сонце. Раптом воно вдарило промінням у груди мідного колоса, поділеного на сім заґратованих частин. Його паща з червоними зубами була роззявлена страхітливим позіханням, величезні ніздрі роздимались, денне світло оживляло його, надаючи жахливого нетерплячого вигляду, мовби він поривався вистрибнути і злитись із світилом, з богом і разом кружляти в безмежних просторах.
Долі то там, то там ще блимали перекинуті світильники, неначе криваві плями на перламутрових плитах. Старійшини, знемігшись, хиталися; на повні груди вдихали вони свіже повітря; по їхніх розчервонілих лицях котився піт; вони так накричалися, що вже не чули один одного. Та їхній гнів на суфета не вщух; на прощання вони кидали йому погрози, а Гамількар відповідав їм тим самим.
— До наступної ночі, Барко, в Ешмуновому храмі!
— Я прийду!
— Ми доможемося, що тебе засудять багаті!
— А я доб'юсь, що вас засудить народ!
— Гляди, щоб не скінчив життя на хресті!
— Глядіть, щоб вас не розшматували на вулиці!
Та тільки вийшли надвір, як одразу ж прибрали спокійного вигляду.
Під брамою на них чекали їхні скороходи і візники. Більшість поїхали на білих мулах. Суфет скочив у свою колісницю і взяв віжки; баско вигинаючи шиї, в такт вистукуючи по камінцях, що зривалися за копитами, пара коней в шаленому гоні так швидко мчала колісницю на Маппали, аж здавалося, ніби срібний шуліка на кінці дишля летів у повітрі.
Дорога перетинала поле, вкрите довгастими гостроверхими плитами, що скидалися на піраміди; на кожній була викарбувана посередині рука з розкритою долонею, так ніби мрець з-під тієї плити простягав до неба руку, чогось благаючи. Далі по полю розсипалися конусовидні халупки, виліплені з глини, гілля та очерету. Низенькі огорожі з дрібного каменю, багнисті рівчаки, плетені з дроку мотузки, живоплоти з кактусів абияк відгороджували одне від одного ті житла; наближаючись до суфетового саду, вони скупчувалися все густіше й густіше. Гамількар перевів погляд на велику вежу, що мала три поверхи — три величезні циліндри, поставлені один на один: перший був змурований з каменю, другий — з цегли, а третій — рублений з кедрини. Над тим усім височіла мідна баня, оперта на двадцять чотири ялівцеві колони; поміж ними гірляндами звисали переплетені бронзові ланцюги. Ця висока споруда здіймалася над будівлями, що йшли праворуч,— коморами й торговим домом; палац для жіноцтва стояв у глибині між кипарисів, вишикуваних рівно, як дві бронзові стіни.