Юрба затопила східці Акрополя. На Хамоновому майдані товпився люд, що хотів побачити суфета; мало-помалу тераси вкрилися народом; дехто, пізнавши Гамількара, вітав його; він сховався, щоб посилити нетерплячку юрби.
В нижній залі Гамількар застав найвизначніших своїх прибічників: Істатена, Субельдія, Гіктамона, Єуба та інших. Вони розповіли йому про все, що сталося відтоді, як уклали мир: про скнарість старійшин, як найманці покинули місто, а потім вернулися, чого вони домагалися, як було взято в полон Гіскона, про викрадення заїмфа, про те, як допомагали Утіці, а потім відступилися від неї; та ніхто не насмілювався сказати йому про події, що стосувалися його самого. Нарешті всі порозходились, щоб вночі знову зійтися на зібранні старійшин у Молоховому храмі.
Тільки-но вони вийшли, під дверима почувся гомін. Хтось намагався ввійти, хоча слуги його не впускали. Гамір тривав, і Гамількар звелів впустити невідомого.
З'явилася стара негритянка, зігнута, зморщена, з тремтячими руками й недоумкуватим линем, аж по самі п'яти закутана широким синім покривалом. Вона підступила до суфета, і вони якийсь час придивлялися одне до одного; аж раптом Гамількар стрепенувся; він махнув рукою, і всі раби повиходили. Тоді, подавши знак негритянці, щоб вона ступала тихенько, суфет узяв стару за руку і повів до відлюдної кімнати.
Негритянка, впавши на землю, почала цілувати йому ноги; він нетерпеливо підвів її.
— Де ти залишив його, Іддібале?
— Там, пане.— І, скинувши з себе покривало, стара обтерла рукавом обличчя: чорний колір шкіри, тремтіння, зігнутий стан — усе зникло. Перед Гамількаром стояв міцний стариган з обвітреним лицем, що його, видно, шмагали піски та морські бурі. Жмут білого волосся стирчав на його маківці, як пташиний чуб; насмішкуватим поглядом він показував на кинуту долі одежу.
— Добре ти зробив, Іддібале! Добре! — мовив Гамількар і, пронизуючи старого гострим поглядом, запитав: — А ніхто не здогадується?..
Старий поклявся кабірами, що таємницю збережено якнайпильніше. Вони жодного разу не відходили від своєї хижки, що була за яких три дні ходьби від Гадру-мета, на березі, де серед піщаних дюн, порослих пальмами, водяться хіба що самі черепахи.
— За твоїм велінням, пане мій, я навчав його орудувати списом та правити кіньми.
— Він дужий, правда?
— Авжеж, пане, ще й хоробрий. Не боїться ні гадюк, ні грому, ані привидів. Босий, як той пастух, ганяє понад самісінькими проваллями.
— Говори, говори далі!
Він ставить пастки на диких звірів. Якось, уже з місяць тому, він упіймав,— чи повіриш ти,— орла; потяг його за собою, і пташина кров та кров дитяча падала великими краплями, неначе зірвані троянди. Розлючений птах, відбиваючись, обіймав його крильми, а малий притискав хижака до грудей, душив ще сильніше, і, поки конав птах, щораз гучнішав його сміх, дзвінкий та переможний, як брязкіт мечів.
Гамількар опустив голову, засліплений цим віщуванням величі.
Та от знедавна взяв його неспокій. Він дивиться на далекі вітрила, що майорять на морі; він нудить світом, не хоче їсти, розпитує про богів і поривається до Карфагена.
— Ні, ні! Ще не пора! — вигукнув суфет.
Старий раб, певно, знав, якої небезпеки боїться Гамількар, і повів далі:
— Як же його втримати? Доводиться втішати обіцянками. От і сьогодні прийшов я до Карфагена тільки для того, щоб купити йому кинджал із срібним руків'ям, оздобленим перлами.
Потім старий розповів, як він, побачивши суфета на терасі, видав себе перед сторожею за одну із служниць Саламбо, щоб якось пробратися до нього.
Гамількар довго мовчав, поринувши у свої думки; нарешті сказав:
— Завтра, коли заходитиме сонце, прийди в Мегару і за майстернями, де роблять пурпур, тричі крикни по— шакалячому. А не побачиш мене там, приходь першого дня щомісяця до Карфагена. Не забудь же нічого. Люби його. Можеш тепер говорити йому про Гамількара.
Невільник знову закутався покривалом, і вони разом вийшли з дому та з гавані.
Гамількар простував пішки сам-один, без почту, бо наради старійшин, де мали обмірковувати якісь надзвичайні справи, відбувалися таємно і збиралися на них завжди, криючись від людей.
Спершу він пішов попід східним муром Акрополя, потім перетнув Овочевий ринок, проминув галереї Кінісдо, квартал, де жили торговці пахощами. Погасали останні вогні, гамір на широких вулицях завмер, тільки в темряві сновигали якісь довгі тіні; до них прилучалися інші, вони тяглися слідом за суфетом, як і він, простуючи до Маппал.
Молохів храм збудований був під крутою горою у похмурій місцині. Знизу тільки й видно було, що високі мури, схожі на стіни якоїсь страхітливої гробниці. Ніч стояла темна, і сива мла нависала над морем; воно билося в прямовисні берегові скелі з хрипінням і стогоном. Тіні мало-помалу зникали, неначе проходили крізь мури.
Прибулі пройшли браму й опинилися на великому чотирикутному подвір'ї, оточеному аркадами. Посередині
височіла восьмикутна будівля. Вгорі стриміли бані, тулячись довкола третього поверху, що тримав на собі щось на зразок ротонди; над нею конусом підносився дах із увігнутими краями та кулею на шпилі.
Горіли вогні в філігранних циліндрах, понастромлюваних на держална, що їх тримали служники. Полум'я світильників коливалося під поривами вітру і кидало багряні відблиски на золоті гребінці, якими було пришпилене на потилиці волосся, заплетене в косу. Служники метушилися, кличучи один одного зустрічати старійшин.
На кам'яних плитах то тут то там лежали, неначе сфінкси, велетенські леви, живі символи всежерущого сонця. Досі вони дрімали з напівзаплющеними очима. Але, розбуджені метушнею та гомоном, повільно зводились на лапи і підходили до старійшин, пізнаючи їх по одежі, терлися об їхні стегна, вигинали спини й голосно позіхали; у світлі смолоскипів видно було пару від їхнього дихання.
Почалася ще більша метушня, двері позачинялися, всі жерці повтікали, старійшини зникли за широкою колонадою, якою був обведений храм. Колони поставлені були концентричними колами і мали означати періоди Сатурна: в першому колі був рік, в другому — місяці, в третьому — дні; останнє коло сягало храмових мурів.