Саламбо вийшла на терасу палацу; її підтримувала невільниця, що несла на залізній таці розжевріле вугілля.
Посеред тераси стояло невелике ложе із слонової кості, вкрите рисячими шкурами й подушками з пір'я папуги — віщої птиці, присвяченої богам; а в чотирьох кутках його височіло по довгастій курильниці, повній нарду, ладану, цинамону та мирри. Рабиня запалила пахощі. Саламбо глянула на Полярну зірку; вона повагом уклонилася небу на чотири сторони і впала навколішки на посипану блакитним піском і всіяну золотими зірками підлогу, що нагадувала зоряне небо. Тоді, притуливши до боків лікті, простягти вперед руки й розімкнувши долоні, відкинула голову під місячне проміння і мовила:
— О Раббетно!.. Баалето!.. Таніто!
Голос її звучав протяжливо й жалібно, немовби когось кличучи.
— Анаїто! Астарто! Дерсето! Асторето! Міліто! Атаро! Елісо! Тірато!.. В символах потаємних, у звуках голосних, в борознах землі, в мовчанні одвічнім, в одвічній плодючості, царице моря темного, узбереж блакитних, вільгості світової владарко, славлю тебе!
Вона двічі-тричі хитнулася всім тілом і, простигши руки, впала чолом у порох.
Невільниця квапливо, як годилося, підвела її; коли людина, упавши додолу, молиться, за обрядом потрібно, щоб хтось підвів її, відірвавши від молитви; це мало означати, що боги зглянулись над нею, і годівниця Саламбо ніколи не зневажала того благочестивого обов'язку.
Купці з Гетулії Дарітійської привезли її ще маленьку до Карфагена; згодом, коли її відпустили на волю, вона не схотіла покинути своїх господарів, як про те свідчила велика дірка, пробита в правому вусі. Яскрава смугаста спідниця, облягаючи їй стегна, сягала кісточок, де билися одна об одну олов'яні обручки. її плескувате лице було жовте, як і туніка. Довжелезні срібні шпильки, виглядаючи з волосся, утворювали позад голови ореол. У ніздрі красувалася коралова кулька. Опустивши вії, вона стояла біля ложа, рівніша за герму.
Саламбо підійшла до краю тераси. Вона окинула оком обрій, потім перевела погляд на заснуле місто, і від зітхання її груди високо піднялися, схвилювавши довгу білу симару без застібок і пояса, що вільно спливала додолу. Сандалі з загнутими носками губилися під рясними смарагдами, розпущені коси охоплювала пурпурова сітка.
Та вона знову підвела голову, щоб дивитися на місяць, і, вплітаючи в свою мову слова з гімнів, почала пошепки:
— Як легко ти котишся, опираючись на незримий ефір! Він плине круг тебе і від твого руху хвилюється,— тоді постають вітри та плодючі роси. Виповнюєшся ти чи на ущерб ідеш — розширюються або звужуються очі в котів та плями на пантерах. До тебе волають жінки, страждаючи в пологах! Ти виповнюєш мушлі! То з твоєї ласки грає вино! Ти насилаєш гниття на трупи! Ти твориш перли на дні морському!
І всяке зачаття, о богине, проростає в темних глибинах з твоєї вільгості!
Коли ти з'являєшся, спокій сходить на землю, стуляються пелюстки квітів, хвилі втихають, стомлені люди лягають горілиць, підставляючи груди під твоє проміння, і весь світ із своїми морями й горами вдивляється в тебе, немов у свічадо. Ти чиста, ніжна, осяйна, непорочна, милосердна, очисна, промениста!
Серп місяця стояв над горою Теплих Вод, у западині між двох її шпилів, по той бік затоки. Під місяцем, обведеним блідим колом, мерехтіла маленька зірочка. Саламбо промовляла далі:
— Але ти й страшна, владарко!.. Це через тебе постають страхіття, жахливі примари та облудні сни! Ти зором своїм кришиш каміння будов, і мавпи слабують щоразу, як ти молодієш.
Куди ж бо ти линеш? Чому безнастанно міняєш свій вигляд? То, тонка й загнута, пливеш ти в просторах, неначе галера без вітрил, то серед зір ти, мов чабан, який пасе отару. Блискуча й кругла, ти котишся по верховинах гір, ніби колесо колісниці.
О Таніто! Ти ж бо любиш мене, хіба ні? Я раз у раз на тебе дивлюся! Та марно! Ти линеш собі у блакиті, а я, я зостаюся на нерухомій землі.
Таанах, візьми свій небал та стиха заграй на срібній струні, бо серце моє сумує!
Невільниця взяла схожий на арфу інструмент із чорного дерева, що був вищий за неї і мав форму трикутника; зіперши кінець його на кришталеву кулю, вона вдарила обома руками по струнах.
І розітнулися звуки, глухі й стрімливі, як бджолине гудіння; вони дедалі гучнішали й линули в нічну темряву разом із квилінням хвиль та шепотінням високих дерев на вершині Акрополя.
Годі! — гукнула Саламбо.
Що з тобою, пані? Чи вітерець дихне, чи хмара пропливе по небу — усе тепер і збурює тебе, і тривожить.
Сама не знаю,— відповіла Саламбо.
Ти стомлюєшся, молячись так ревно.
О Таанах, я хотіла б розтанути в молитвах, мов квітка у вині.
А чи не вчаділа ти від своїх парфумів?
Ні,— мовила Саламбо.— В тонких пахощах витає дух божий.
Тоді невільниця почала мову про її батька. Ходили чутки, ніби він подався в Країну бурштину, аж за Мелькартові стовпи.
Отож, якщо він не вернеться,— казала вона,— тобі треба буде — така його воля — вибрати собі з-поміж синів старійшин чоловіка, і тоді туга твоя минеться в його обіймах.
Чому? — спитала дівчина.
Всі чоловіки, яких вона бачила, лякали її своїм тваринним сміхом та незугарним тілом.
— Буває, Таанах, із глибини мого єства здіймаються ніби гарячі спалахи, бурхливіші за клекотіння вулкана. Мене кличуть чиїсь голоси, вогненна куля клубочиться в мене у грудях, підступає до горла, душить мене, і я мало не гину, а тоді щось болісно-солодке пробігає від чола до ніг, проймає все тіло... огортає пестощами, і я никну в знемозі, так ніби якийсь бог простерся наді мною. О, як би хотіла я розтанути в нічному тумані, у хвилях струмкових, у соках дерев, звільнитися з плоті, стати тільки леготом, променем, линути, піднестись аж до тебе, о мати моя!
Вигинаючи стан, вона здійняла руки, як могла, вище, немов той місяць, бліда й легка в довгому вбранні. Тоді, задихаючись, упала на ложе із слонової кості. Таанах начепила їй на шию бурштинове намисто з дельфіновими зубами, щоб прогнати страх, і Саламбо мовила майже згаслим голосом:
— Піди поклич Шагабаріма.
Батько її не хотів, щоб вона вступила в колегію жриць чи бодай знала щось про ту Таніту, яку створила собі людська уява. Він беріг її, покладаючи надію видати дочку за того, хто сприяв би його політичним домаганням. Отож Саламбо й жила самотньо в палаці; мати її вмерла давно.