Вагилевич переступав з ноги на ногу, він хотів обняти приятеля, та посоромився признаватись у такий спосіб до своєї бідності, гроші взяв, пообіцявши повернути з першого пенсіону, і вже збирався попрощатись, та згадав про рукопис Сухоровського і вийняв його з кишені.
— То довга історія, Августе, з цим манускриптом, і я не буду розповідати. Але його треба зберегти, це документ часу: чей ніхто з нас не з'явився на порожньому місці, кожна епоха мала своїх предтеч…
Поки Вагилевич пояснював, Август розглядав рукопис, врешті підвів голову й пильно подивився на Івана.
— Як цей зшиток потрапив до тебе? — запитав схолодніло. — Та невже той різун і наукою займався? І ти контактував з ним?! То, певне, й знаєш, що його два роки тому повісили на Ринку!
Вагилевич зів'яв: те, чого боявся, давно вже сталося, а він і не знав. Звісно, іншого фіналу й не могло бути, і все ж… Як же могла така людина повиснути? Це несправедливо…
Останні слова Іван вимовив уголос, і Август підхопив їх з іронією:
— Несправедливо, аякже: за наполяганням поліції, шваба Захер–Мазоха, його судили не за невинні жертви польських родин, а за вбивство актуарія карного суду Зайончковського, який, звісно, заслуговував такої кари…. Ти знаєш, після цього я до кінця зненавидів австрофілів! Я був на страті…
Вагилевич здригнувся, він згадав Мирона Штолу, котрий, як видно, був не останнім опришком.
— І ти відважився?
— Я пішов з ненависті до вбивці. А побачив… ні, то передати неможливо… побачив неймовірно вродливого мужа, того самого, що колись в Ожидові так сміливо й доречно ганьбив аристократів… Сміливець сам натягнув на свою шию петлю (й Мирон Штола зробив так само, подумав Іван) і зі словами "ex, войсько іде, банда грає, пан капітан в портки срає" зіскочив з підставки — так, ніби давно прагнув визволитись від свого власного життя… А потім той плач, той плач маленького скрипаля біля ніг повішеного, те розпачливе голосіння…
Вагилевич повернувся й без слова пішов до дверей. На порозі оглянувся.
— Стався перелом, — промовив. — Скільки десятиліть намагалися поляки підпорядкувати українців польській політиці, а розбудили в них почуття окремішності. Парадокс!
— Це правда, — відказав Август. — Українці відчули себе окремим народом і почали самі вирішувати свою долю. Але в який спосіб!
— Мій добрий Ґусю, а скажи, в якій боротьбі, на яких ристалищах ти бачив жалість? — запитав Вагилевич і, не чекаючи відповіді, вийшов з кабінету.
Розділ вісімнадцятий
Яків з Іваном зустрілися в читальному залі Ставропігійського інституту перед початком бесіди львівських учених з Михайлом Петровичем Погодіним. Академік уже сидів за столом поруч з Денисом Зубрицьким, згрибілим старцуном, який весь час ворушив беззубими щелепами й голосно чмихав крізь довгий ніс; на лацкані його піджака блищала медаль із зображенням двоголового орла, подарована Олександром II презесові "Погодінської колонії" в Галичині, й Зубрицький вряди–годи позирав на неї, вдоволено мружачи очі.
Головацького заздалегідь повідомили, що академік привіз для нього золотого хреста від самого царя, і тому несподівана зустріч з Вагилевичем — адже Іван давно не ходить ні на які зібрання — збентежила його: Якову аж ніяк не хотілося приймати царську нагороду на очах у колишнього однодумця; він недбало подав Вагилевичеві руку й попрямував проходом між кріслами до переднього ряду; був Головацький по–професорському статечний й пишався буйними, як у цісаря Франца Йосифа, бакенбардами, проте помітне було його відчуження не тільки до Івана, а й до всієї вченої громади: він стримано вітався з присутніми ледь помітним кивком голови, і подумав Вагилевич, що в Якова немає ніяких підстав для гордині, бо ж за час свого професорства в університеті не написав жодної наукової чи то публіцистичної праці, а якраз у цьому залі багато важив науковий ценз; Головацький підійшов до стола й у поштивому поклоні звісив голову перед Погодіним; Михайло Петрович вийшов йому назустріч, обняв, і розчулений Яків крадькома витер щиколотком звільгле око.
Вагилевич сидів у кутку зали на окремому кріслі — він не хотів сковувати своїм сусідством ні русинських, ні польських учених, які займали місця різнобіч проходу: на правім крилі серед інших сиділи Август Бєльовський, Юзеф Дунін–Борковський, Каспер Ценглевич, а на лівому — Микола Устиянович, юний Анатоль Вахнянин, Антон Любич–Могильницький, Василь Полонинський, — усіх, й Івана теж, цікавило, як потрактує московський академік польське питання в пореволюційний період, а саме так позначалася в запрошенні тема його виступу — "Погляд на польське питання"; Вагилевич заховався в темному кутку зали, і Якова покинуло зніяковіння: Погодін запросив його до президії.
Іван здалеку приглядався до Погодіна: за тих двадцять літ, що минули від першого його візиту до Львова, академік до невпізнання змінився, і вже не вбачав Іван в його обличчі рис, які пробивалися вряди–годи із твару бравого Анциболота: став Михайло Петрович сивий, мов пугач, з–під острішкуватих брів важко падав на зал погляд великих і жорстких очей, він відчував себе впевнено, так, ніби російська інвазія до Львова 1849 року тривала й досі; Погодін говорив сидячи, підвівся лише тоді, коли вішав на шию Головацькому царську нагороду — золотого хреста, і сказав при тому: "Не зважайте на доноси ваших недругів і не намагайтесь надалі звертатися з кафедри до студентів польсько–хохлацьким наріччям, Росія велика, і є кому за вас заступитися"; на лівому крилі зали крадькома переглянулися між собою руські вчені, мовчки проковтнувши образу, навіть Головацький зніяковів і, щоб виграти хвильку часу для заспокоєння, довго тряс Погодіну руку, запевняючи, що дух академіка завжди витатиме над неподільною Росією, а теж над Галичиною, яка прагне стати невід'ємною частиною могутнього російського організму.
А Вагилевич думав про одне: чи щиро це говорить Яків, а якщо так, то коли з ним сталася разюча переміна?.. А втім, разючої переміни в Якова ніколи не відбувалося, він завжди симпатизував Росії, та ось трапився момент — Іван про це знає, — коли Яків увіч побачив імперську силу й вигідну для себе перспективу під московським покровительством: ще дотліває театр, ратуша, університет, — і щойно нобілітований професор Головацький у розпачі; заворушення у Львові не припиняються, по місту вештаються то польські гвардійці, то руські озброєні ремісники, академічна легія не збирається складати зброю — на Гетьманських валах зчиняється сутичка легіонерів з гусарами; професор втрачає будь–яку надію на працю в університеті, якого, власне, й немає, — аж одного дня входять до Львова російські батальйони, солдати роззброюють академічну легію й примушують студентів зайняти службові кімнати, відведені для аудиторій в уцілілому крилі ратуші; біля входу виставлена охорона з російських солдатів, і заходить в безпеці професор Головацький до тимчасового приміщення університету, щоб прочитати три знамениті вступні лекції з руської літератури. Але нехай — може Яків і завдячувати росіянам своєю кар'єрою, та чи можна так кардинально міняти погляди, не соромлячись ні себе, ні людей?