І Анциболот щез…
Проте видіння продовжували з'являтися перед Іваном і далі: кажуть, наприкінці життя перед очима людини повинно пройти все, що з нею відбувалося, — може, для того, щоб вона востаннє осмислила доцільність свого перебування на землі… Але ця постать, яка з'явилася в дверях і так реально ступила до кімнати, зняла капелюха й поклонилася, не була привидом, а живим Маркіяном, і жахнувся Іван від думки, що настав кінець його життю, якщо мертві приходять.
— Маркіян?! — схопився Вагилевич.
— Заспокойтеся, пане Іване, я син Шашкевича, Володимир. Ті, які знали батька, кажуть, що я дуже схожий на нього…
— Як дві краплі води… І це ви той маленький хлопчик, якого я бачив на похороні вашого вітця? — дивувався Вагилевич і соромився, що такого гостя мусить приймати, лежачи в ліжку.
— Ви мені вибачте, пане Вагилевич, що без попередження зайшов до вас. Моя мати, Юлія, — ми з нею нині мешкаємо біля костьолу Марії Сніжної — водно спонукала мене, щоб я познайомився з найближчим приятелем мого батька, та я…
— Погана репутація в мене, чи не так? — промовив скрушно Вагилевич.
Володимир промовчав.
— Ну то розповідайте, що там діється в молодому літературному світі, я останнім часом зовсім відсторонився від людей…
Від першого питання Вагилевича Володимир розгубився, а другого й не почув: для молодих галицьких літераторів — Заревича, Воробкевича, Климковича, які згуртувалися біля журналу "Вечерниці", що його видавав молодий Шашкевич, ідеалом залишався Маркіян, а зляшений Вагилевич і змосковщений Головацький вважалися зрадниками; Володимирова мати переконувала сина, що Вагилевич ніколи не зраджував ідей "Руської трійці", проте в пам'яті молодих він залишався редактором колаборантського часопису "Дневник руський", вірним приятелем поляка Бєльовського, а ще й віровідступником; Володимир Шашкевич помістив у своїй першій поетичній збірці "Зільник" вірша "Безнадійним співакам", адресованого колишнім побратимам Маркіяна, і тепер авторові дошкулювала думка, що Вагилевич міг прочитати нещадні рядки: "В народу рани є глибокі, та він не впав ще так, як ви", — певне, прочитав, бо чому мав би скаржитися на свою репутацію серед молодих поетів?
Володимир присів у крісло, вийняв з течки невелику книжечку й нерішуче тримав її в руці, ніби хотів нею похвалитися або подарувати Вагилевичу; Іван простягнув руку, щоб її взяти, та в ту мить йому згадалася стаття Анатоля Вахнянина, вміщена в останньому номері "Вечерниць", і жорсткі слова вдарили по його сумлінню, хоч вини за собою не відчував, — але що міг вдіяти, коли така вже слава пішла про нього й про Головацького: "У сільських хатах народилися генії: там Тарас, а тут Маркіян, й згасли вони, вказавши своїм високим духом, куди нам здужати, — та глумляться наші літерати на стежці Маркіяновій, застеляючи її сухим терном", — й опустив Іван руку: хто зна, що записано в цій книжці й чому гість прийшов до нього з нею…
Вагилевич крадькома поглянув на Володимира й, помітивши його зніяковіння, спитав обережно:
— Я знаю, що ви поет… Це ваша книжечка?
— О ні! — пожвавився гість, втішений, що його обминула прикра розмова. — Я спеціально взяв її, щоб вам залишити, — це перша книжка молодого буковинського поета Юрія Федьковича.
— Не чув про такого…
— Ніхто не чув, але він уже є, це поет шевченківського штибу!
— Чи не переборщуєте? — примружився Вагилевич і попросив подати йому книжку.
Розкрив її і відразу потонув у повінь нечуваної досі в Галичині високої поетичної мови: так, крім Шевченка, ніхто в Україні ще не співав… Іван поглинав вірш за віршем, цілі строфи назавше вкарбовувалися в пам'ять, й лунали вони, мов великодні дзвони: "Сорочка в три цирки, хустина шовкова, топірчик з Сиготу, а черес з Кракова, обі порошниці в Розтоках набив" — такий Лук'ян Кобилиця, а Довбуш ще величніший: "То наш Довбуш, наша слава, то капітан на Підгір'ї, красний, красний, як царевич, двадцять років ще й чотири, хлопців тисяч йому служить, — поклонися, пред ним, крале!", а ось рекрут стріляється на шельваху: "Утер собі і личенько, утер си і ґвер, кров точиться по мармурі, а жовняр умер", — і голосить над мертвим юнаком розпачливий зойк поета: "Пречиста Діво, радуйся, Маріє, бо я не можу…", а далі — клич до бою: "Мечі обоюді — на побіду мучителів, на кару тиранам!" — і чує Вагилевич далекий гомін дзвонів, то, напевне, дяки ключі забрали в нагуєвицького коваля й церкви повідкривали; дзвони грали все ближче й ближче, і плакав з радості Вагилевич, а коли утер очі, в кімнаті вже не було Володимира: біля ліжка стояли Іванові дорослі діти, Амалія нахилилася над ним, а він прошепотів:
— У тебе, Амаліє, зелене волосся, то ти літавиця, тож не цілуй мене, я ще хочу почути дзвін Великого Кирила… Моя добра Амаліє, прости мені і почекай одну хвилинку…
Вагилевич наслухав, та благовіст на дзвіниці Корнякта мовчав, а картини проминулого життя пересувалися перед очима: горять засмолені руки в опришків, жандарми ведуть Івана етапом до Ясеня, глумиться над шляхтичами в ожидівському палаці знавіснілий балагула, мчить парокінна карета через Бібрку до Свіржського замку — і врешті постає перед Іваном остання візія: у місті розриваються стрільна, над університетом клубочаться дими, а два жерці науки, обпечені й чорні, схилились у розпачі над купою недогорілих книг…
Львів — Наварія, 1999–2000 pp.