Розділ шістнадцятий
Нарід чекав сигналу до миру а чи до бунту: тисячі пар очей вп'ялися у скляні двері, що виходили на балкон губернаторського палацу, і коли захиталася фіранка, а крізь шибу проступив силует Вацлава Залеського — запала на мить мертва тиша над Губернаторськими валами: від нового намісника Галичини львівський люд чекав більшої несподіванки, ніж від Франца Стадіона, — тому, що був високоосвіченим і прихильним до русинів поляком; русини ж, причетні до писаного слова, обожнювали його ще й за фольклорний збірник "Пісні польські і руські галицького люду", виданий ним під псевдонімом "Вацлав з Олеська"; нарід чекав виходу намісника на балкон і спочатку несміливо, а потім злагоджено заскандував: "Конституцію, конституцію!", проте ніхто у натовпі не знав, що після вбивства у Будапешті австрійського міністра війни графа Лятура цісар Фердинанд дав розпорядження намісникам і губернаторам Австрії не вступати ні в які переговори із збунтованим людом, а вирішувати конфлікти гарматами.
Ніхто серед юрби не знав і того, що від Льоншанівки видолиною попри Лису гору підкочують до Високого Замку батареї; про це, зрештою, повідомив всюдисущий скрипаль Ясьо Сакрамент: захеканий, зі скрипкою під пахвою, він збіг Курковою на Губернаторські вали і — найменший та наймізерніший з усіх — подав очікуваний сигнал до бунту писклявим криком: "Там гармати, гармати і льонти[144] запалені!"; люд умить втямив, що чекати появи намісника на балконі марно, й ринув на Ринкову площу.
Розсипалися, немов хатки з карт, торгові ятки, переверталися догори колесами вози з крамом, падали із завіс брами будинків, розчинялися вікна й вилітали на брук домашні бебехи, столи, ліжка, крісла, і невзабарі почерез Ринок від вулиці Галицької до Краківської виросла барикада; на лівому її фланзі, з боку Тринітарської площі залягли академіки й польські гвардійці, а на правому, на днищі перевернутого воза, стояв квадратовий, немов постамент для пам'ятника, коваль Йосип з Круп'ярської й закликав поляків стріляти тільки по гусарах, коли ті нахлинуть, а русини загородять вхід до Галицької брами; недавно ще ворогуючі загони руської і польської гвардій умить порозумілися й спрямували мушкети на губернаторський палац; поміж перевернутими возами гасала, немов фурія, туркеня Фатьма й проклинала на чому світ повстанців — на її возі, перекинутому васагом донизу, стояв коваль Йосип і запевняв перекупку, що весь її крам цілісінький збережеться під возом, ось почекай, повоюємо трохи, а потім збереш усе до крихти; біля коваля стояли озброєні пекарі, конвісари[145], римарі — ремісний люд визнав Йосипа ватажком; барикада щораз густіше повнилася повсталими й обліплювалася людьми, мов гілки черемхи бджолиним роєм, й згадувалася тепер Йосипові кузня — а чи ще повернеться коли–небудь до неї, чи тут залишиться назавше? — згадувалося ковалеві, як то тяжко роздувати в горні вогонь: де ж ті маленькі вуглинки, що непомітно передають одна одній жар, їх не видно, а вони довго жевріють на дні вугільної купи, поки нарешті загуде пекельна гута й займуться важкі брили, — м'якне тоді в жаріні, немов тісто, нездоланний на позір метал, й можна його кувати; так само можна в борні викувати й свою долю, — подумав Йосип, і вийшли вже з Губернаторських валів піші гусари з рушницями напереваги, й виїхав з Руської вулиці на сивому коні комендант львівського гарнізону генерал Гаммерштайн; він зупинився позаду гусарської розстрільної, вихопив з піхов шаблю, змахнув нею — і пролунали постріли; поруч з ковалем похитнувся майстер сідлярського цеху Навроцький, схопився за груди і впав Йосипові до ніг; тоді знявся рев над майданом, з барикадних схованок висипалися оборонці й валом посунули на гусарів; з одного боку поляки, а з другого русини вмить оточили гусарський загін, відтіснили його до Чорної камениці й убивали, топтали, роззброювали; в цей мент з Високого Замку вдарив перший гарматний залп, одне ядро впало посередині барикади, й тріски та каміння розлетілися по Ринку; повсталі полишили гусарів і вернулися на барикаду, а там уже конали поранені, і не було тут ні поляка, ні русина, а тільки львів'яни; гримнув другий залп, і аж тоді згадав Ясьо Сакрамент про своє революційне завдання, він затиснув скрипку під пахвою й помчав на Клепарів давати знати Міхалові, що пора — вже пора виводити нове військо на битву.
Генерал Гаммерштайн скомандував відбій, артилерія на Високому Замку замовкла, санітари виносили поранених і вбитих гусарів, повсталі, користаючись із затишшя, закидали різним начинням пробоїну в барикаді; тим часом Ясьо, який біг, не передихаючи, на Клепарів, зустрів нове військо в улоговині між вулицею Золотою і Гицлевою горою: навіть у найкращому сні не могло б йому приснитися, що Міхал спроможний зібрати таку силу люду, чорний натовп вивергався із черева клепарівської рептилії, немов послід; долину заповнювало лахмітне, брудне, пропите, хворе, засльозене, вишкірене, п'яне потороччя, були тут жінки і навіть діти; кожне щось тримало в руках — ломи, сокири, рогачі, лопати, деякі йшли з рушницями за плечима, вів їх патлатий Мангус, а попереду, на відстані, мчав, стоячи на бричці у весь зріст, Міхал Сухоровський; гамір, крик і рев проривалися до міста; натовп викочувався з улоговини на Єзуїтську вулицю й змітав на своїй дорозі торгові ятки, рекламні тумби, газетні кіоски — не було в цей мент у місті такої сили, яка б могла зупинити брудну повінь; клишоногий Ясьо біг щодуху попереду юрби, втікав від неї, щоб не затоптала, та врешті усвідомив свою повстанську місію у цьому розгардіяші: чей же він, Ясьо Сакрамент, мав привести на Ринок нове військо й нарешті діждався його: воно пливло, валило, котилося бурунами й було для Яся з усіх армій найрадніше — в його пам'яті зблякли виштрамувані на останній ґудзик гусари, яких він колись по неділях проводив крізь Галицьку браму до Єзуїтського костьолу на молитву, виграваючи на скрипці, і нічого не варті стали в цю мить для нього польські гвардійці в конфедератках, що залягли на барикаді, ані русинські ополченці в цивільному: повз Яся просувалося наймогутніше і найрідніше йому військо, яке донині вимуштровувалося десь там, у клепарівських норах, й не виходило на світ Божий, проте жило й готувалося до вимаршу; Ясьо не мав права загубитися, він мусив вивести натовп на Ринок так само, як колись виводив чуже військо на площу Святого Духа; Ясьо обігнав Міхалову бричку, забіг поперед коней, вдарив по бруку військовим кроком, вийняв з кишені лахмана смичок, притиснув скрипку деком до підборіддя, зацигикав по струнах і заспівав нечуваного досі марша: