— Що з тобою, Іване? — прочинила Амалія двері до покоїка й відсахнулася, зустрівшись з тяжким, повним зажури поглядом чоловіка; вона пробігла в думці весь прожитий день — може, чимось провинилася перед ним; помітивши її збентеження, Вагилевич спробував злагіднитись, однак сум ніби навічно осів на денцях його зіниць; випереджуючи допитування дружини, сказав коротко:
— Завтра їдемо додому. Досить гостювати…
Нічний дощик прибив порох, бричка м'яко покотилася польовою доріжкою, а коли поза бродом через Дністер виїхали на тракт, Вагилевич підняв комір сурдута і вдав, що дрімає, а в голові, немов джміль у бочці, дзумкотіла одна–єдина думка: чого врешті–решт вартує його багатолітня праця? Скільки досліджень написано, й лежать мертво його рукописи, а в них — демонологія слов'ян, граматика руської мови, розправа про монастирські скити в Галичині, хроніка Південної Руси, підручники для тривіальних шкіл[133], коментар до "Слова о полку" й багато ще чого; томи наукових праць дармують у шафі, й ніхто про них не знає, вони, власне кажучи, не мають ніякої вартості, бо німі, і що там говорити про прадавні руни, коли майбутній дослідник, якщо такий знайдеться, шукатиме вже ключа до Вагилевичевих праць; а може, ніхто й не здогадається шукати, бо ті дослідження потрібні людям нині, а в майбутньому… в майбутньому, можливо, й того народу, для якого вони написані, щоб зберегти його при житті, на світі не буде; нова цивілізація вже й сьогодні так мало має руських ознак, а колись вони й зовсім зникнуть через нашу нинішню німоту; ти говорив, Николаю, про три дороги, а я вибрав четверту, яка повела мене в глибину історії, я хотів у минулому воскресити свою націю, а вона в моїй сучасності гине. Мені відмовили… Чому?
— Чому мені відмовили? — проказав уголос, й Амалія сполохалася, що Іван марить.
— В чому тобі відмовили, Івасю? Хто?
Вагилевич висунув з коміра голову й нерозуміюче глянув на дружину: як вона може цього не знати, йому ж відмовили в посаді професора Київського університету!
— Ти не сказав нам цього… Але ж, Івасю, хіба на Київському університеті світ клином зійшовся? Ти ж, слава Богу, маєш працю.
— Не буду більше попом… Чуєш, не буду! Дітей хрестити, молодих вінчати, мерців ховати, треби справляти — я не для цього створений, невже ти не розумієш?
— Але чому ти зазирнув аж так далеко, є ж у Львові університет. Колись в ньому були Руські студії, чому ти думаєш, що вони ніколи не відновляться? А може, сам відновиш?
— Ти добра, Амаліє… Але й тобі не під силу випровадити мене з блуду. Я побіг за дуриптахом і заблудився… Є такий пташок, що має звичай сідати перед людиною. І біжить чоловік за ним, а пташок нібито слабий, не може летіти, чоловік туй–туй має його зловити, а дуриптах пурхне, знову підлетить на кілька кроків і сяде. І так веде він людину чимраз далі, аж поки вона не зіб'ється з дороги…
— А може, якраз той птах показує тобі вірну дорогу? Чому ти думаєш, що перед тобою має стелитися рівний шлях, немов цей тракт, по якому їдемо?
— Ти добра, Амаліє, — повторив Вагилевич, всунув голову в комір сурдута й, ніби заспокоївшись розрадою дружини, міцно заснув.
Розділ дванадцятий
Послання до Ізмаїла Срезневського більше року лежало на бюрку в кабінеті отця–ієрея Вагилевича, немов засторога перед ризикованим рішенцем і водночас як спонука до рішучого кроку: тяжко було зважитися розірвати назавжди свої стосунки з українським середовищем і всеціло пристати до чужого.
Але чому — розірвати і чому — назавше, — намагався Вагилевич знайти оправдання для задуманого вчинку, — чей же наука не є набутком і власністю однієї особи, гурту чи нації, — наука належить світовій цивілізації, де б вона не народилася, виросла й розрослася: і все ж багато часу минуло від зустрічі з Миколою Устияновичем у Дроговижі — серед попівських буднів і вічного невдоволення священнослужінням, — а послання лежало на бюрку невідправлене, і як тільки Іван зважувався сягнути по нього рукою, вмить поставав перед ним Август Бєльовський, який нетерпляче чекав на Іванову згоду стати до праці в бібліотеці Оссолінеум, і тоді в його вуха вдаряли, як на сполох, Маркіянові слова: "Якщо у твоєму серці не залишиться нічого від Руси, то ім'я твоє розвіє вітер по степах, надія сплине, мов піна на водах, і сліди днів твоїх пропадуть у мертвій пустелі", й відлунювалась Маркіянова річ словами Івана: "Мойсей викресав з каменя воду, а саксаул смокче вологу з сухих пісків…"
Не відсилав Вагилевич послання Срезневському, все сподівався, що той перший озоветься з утішною для нього звісткою, хоч усвідомлював, що марно; а втім, заспокоював себе, саксаул уміє насичуватися й кременем і стає важчим від води, і ніколи не вмирає, і за жодних обставин не переміниться ні в ясеня, ні в дуба, не те щоб у осику; саксаул завжди залишається самим собою, й тому не страшно пересаджувати його у грунт, напоєний чужими соками.
Та все ж тяжко було зважитися відіслати послання й до решти вбити останню крихту надії на визнання його праць родимим українським світом, а записаний нервовим почерком папір волав незглибимою кривдою:
"У душі моїй стільки гіркоти, що серце умліває і груди болять: чому я на землі своїх предків став чужою, обдертою, осміяною людиною — чи за те, що вигодував у душі думку, що єсьм соколом і, як сокіл, звівши гордо очі, читав наше минуле й сучасне? Чому я став чужоземцем на власній землі? Та коли так, і для вас, для Максимовича й Каразіна важать більше плюгаві доноси Зубрицького, ніж мої писання, і ви не захотіли мене обстояти, то я мушу шукати захисту в чужинців, і забудьте, що живе на світі якийсь там Вагилевич…"
А з думки не сходив Бєльовський, який своїм листом кликав Івана до співпраці, — чому чужі кличуть, а свої не приймають, чому чужі знають мені ціну, а свої недобачають — чи це заздрість, самоїдство, або ж я зашвидко народився, і моя праця на рідному полі нікому ще не потрібна? То хай виростає саксаул на пустельному грунті, то його місце, він навіть з каменя уміє добувати собі воду; і говорить до мене в листі Бєльовський: ти ж, як мало хто, знаєш історію свого народу, чому не візьмеш за приклад Юрія Немирича, який готовий був стати канцлером Великого Руського Князівства у союзі з Річчю Посполитою?