Сєраковський відклав листа. Цієї миті він ніби сам опинився над проваллям — відчув, як його теж затягує у свою каламуть безодня зневіри; та невже те, чому він так безоглядно присвятив своє життя, — тільки мана, самообман, політичні забави патріотичних неврастеніків? З надією на втішання глянув на Сухоровського — хай би заперечив, адже зовсім недавно бачив він живого Гощинського: чи ж могла з ним трапитися аж така фатальна переміна? Глянув і опустив очі: на обличчі балагули, який виконував доручення самого Чарторийського, тьмяніли байдужість і скепсис, він іронічно поглядав на пана Владислава, ніби насміхався з його розгубленості; хто ж врешті–решт, подумав Сєраковський, здійснює в краю задум і волю паризького еміграційного центру: ідеаліст Бєльовський, русин Вагилевич, форналь Вайда, цинік Борковський чи сп'янілі на раутах шляхтичі й аристократи, які тільки й ждуть кінця нудного політикування, щоб чимшвидше засісти до карт, стати з киями за більярдним столом або, добре сп'янівши, вислизнути з палацу й зникнути в шелюгах з сільськими дівками?
…За участь у листопадовому повстанні Август Бєльовський промучився в найстрашнішій австрійській тюрмі Куфштайні довгі п'ять років й нарешті був визнаний невинним і випущений на волю; директор львівської поліції Леопольд Захер–Мазох дозволив йому вернутися на посаду скриптора Інституту Оссолінських, й Август відразу взявся за відновлення революційного колись часопису "Zewonia", щоб мати де друкувати наукові дослідження з історії Польщі, й засів за викінчення розпочатої ще перед повстанням історичної праці "Myśli z dziejów słowiańskich".[104]
У Львові за час його відсутності з'явилися молоді польські науковці й поети, які гуртувалися навколо журналу "Przyjaciele ludu"[105], — історик Кароль Шайноха, етнограф Пауль Жегота, поети Юзеф Дунін–Борковський і Каспер Ценглевич, й ніби для суспільної рівноваги у двонаціональному краю зовсім несподівано для вченого люду виникло руське товариство, назване "Трійцею", одним із членів якого був земляк Бєльовського із Стрийщини Іван Вагилевич — з ним Август вчився колись у Бучацькій гімназії — нині доволі голосний учений, який досліджує фольклор і з цього предмета має вже публікації в "Часописі чеського музею". Крім того, він підготував дві солідні рукописні праці — "Хроніка загальної історії слов'ян" та "Джерела про мешканців стародавньої Європи"; про це дізнався Август від управителя ставропігійської друкарні — старого русофіла Дениса Зубрицького, й почав розшукувати у Львові колишнього приятеля, щоб залучити його до спільної роботи над історією слов'ян.
Саме в цей час львівська цензура сконфіскувала наклад "Русалки Дністрової" — першого руського альманаху, й видавці зазнали переслідувань: Маркіян Шашкевич і Яків Головацький встигли вже висвятитись і роз'їхалися в найглухіші парафії, а Івана Вагилевича ректорат духовної семінарії взяв на допити: зляканий семінарист після допиту втік до батьків у село Ясень над Лімницею; від Ясеня до Крехович, де жила сім'я Августа Бєльовського, було недалеко, всього якихось три–чотири милі, і Август подався на Стрийщину, щоб зустрітися з приятелем.
Вагилевич вельми втішився зустріччю з Бєльовським, проте був незговірливий — боявся, що колишній учасник повстання втягуватиме його в конспіративні організації.
— Я, Августе, мій добрий Ґусю, не надаюся до боротьби за ту, як ви полюбляєте називати, — нашу і вашу свободу. Мене кличе чиста наука, і нам з тобою не по дорозі, — відпекувався Вагилевич від пропозиції співпрацювати в колись опозиційній до влади "Zewonii". — Лише в науці я зможу віднайти свою власну свободу.
— Ти маєш цілковиту рацію, Янє, — погоджувався Август. — Свобода — не готовий печений хліб, котрий можна краяти і їсти, боротьба за свободу — то школа, в якій люди вчаться жити по–людському, і наука в цій школі є найпершим предметом… Я зовсім не маю наміру відривати тебе від улюбленої праці, навпаки — прагну ще більше заохотити до неї, я сам хворий на ту пристрасть. Але я хотів би, щоб ти зрозумів: наука мусить бути функціональною, заангажованою в боротьбу за незалежність. Вчений не мусить займатися політикою, проте наука повинна виконувати політичні завдання.
— Ми з моїми хлопцями добре знали Северина Гощинського, Маркіян навіть заприятелював з ним…
— Ти заговорив про Гощинського, а я… — спробував спинити товариша Бєльовський, та Іван продовжував свою думку:
— Ну й до чого він дійшов, куди завела поета ота, як ти кажеш, політична заангажованість? Втягнувся по вуха в конспірації, в збройну боротьбу, його засудили до страти, і він, немов татранський збойник, переховувався в найглибшому підпіллі, його врешті зацькували, немов мисливці дикого звіра, і він мусив утікати до Франції… І я не знаю, чи зможе великий поет Гощинський створювати великі речі в чужому середовищі — без національного грунту, без рідної живиці…
Август задумався. А й справді: еміграційна політика — можлива, та чи може розвиватися еміграційна література — без оточення однодумців, без рідної мови, без читача?
— Юліуш Словацький і Адам Міцкевич перебувають нині в еміграції — і пишуть, — мовив невпевнено, але тут же спохопився. — Ти не маєш рації, Янє, — он Словацький теж після участі в повстанні емігрував на чужину й створив там знамениті драми "Кордіана" і "Балладину", а остання його символічна поема, присвячена польським засланцям у Сибіру, — "Ангеллі" — кров'ю написана!.. Ні, ти зовсім не маєш рації: поневолені народи посилають своїх найкращих синів — поетів — у безпечні місця, щоб мали вони можливість творити Слово, що живить позосталий на рідній землі народ і будить його до боротьби!
— А чи спроможеться на таке Гощинський, змучений довгими роками підпілля? Словацькому легше: він емігрував ще до розгрому повстання і не бачив того, що Гощинський — тут. І ти не бачив — відсиджувався в тюрмі, й тому ви обидва залишилися ідеалістами. А Северин був свідком того, як його знамените гасло "Walka nie jest skończona!" здрібніло, збаналізувалося після повстання — на галасливих раутах, бенкетах і домах розпусти! На очах Гощинського вчорашні герої перемінювалися на жуїрів, балакунів, користолюбців і проститутів…