Уже проминули Милятин, балагула щось говорить, та голос його звучить наче звіддаля, а Вагилевич в уяві весь потонув у синіх глибинах Львова, він слухає візника, і водночас думається йому своє, яке ніякого стосунку до Міхалової розповіді не має: згадується йому крихітна схованка в рифах міста — кімнатка в помешканні нехлюйної міщанки Мацєйової на Валовій, де смерділо котами, що няворили на стриху, на даху і в закамарках дворища; Вагилевич сидів за столиком, заваленим книгами й паперами, а вона, зеленокоса літавиця, не бридячись, зайшла у цей вертеп й, сідаючи у крісло навпроти, довго вдивлялася у вицвіле, втомлене обличчя Івана і врешті промовила з сумом у голосі:
— То це такий ви?
У кімнатному сутінку Іван бачив лише звернений до вікна її лівий профіль, ніби вигравіюваний на срібній монеті, а правий зливався з темрявою, й вона, ця панна, мала два обличчя: одне примарне, нерозпізнаване, а друге — окреслене чорною дугою брови й пасмом волосся, що заслоняло половину ніби з алебастру виліпленого вуха; рожева мочка, прикрашена золотим, у формі сердечка, кульчиком, спокусливо визирала з–під кучерявої пушинки; смаглява щока стрімко спадала вигином униз й зупинялася над кутиком вузьких уст; білизна шиї стікала у глибокий трикутний декольт і закипала у високих збаночках персів; світле рівне волосся, заходячи в затінений бік, набирало зеленавого кольору й, спадаючи по спині аж до пояса, ставало зовсім зеленим, — певне, то відбивався на ньому каштановий розмай з–за вікна, була це, звісно, віла–літавиця, бо звідки могла тут узятися реальна жінка — як потрапила до помешкання крізь брудні лабіринти коридорів і протрухлих веранд, і чому ця вродлива панна, обличчя якої щемно вразило серце, вмить зникало з пам'яті, коли Іван опускав голову, не маючи сили витримати погляду її очей, які мали колір глибокого виру; Вагилевич не міг збагнути, для чого ця дівчина шукала його й чому посмутніла знайшовши, утямлював лише одне: його нарешті настигло кохання, якого він так довго шукав серед попівських родин, багатих на дочок–відданиць, у богемних товариствах неодружених абсольвентів семінарії, на міських вулицях…
Не знаходив, а любов прийшла до нього нешукана, та звідки, з яких світів: з грозових хмар — отчин літавиць, з русальних ігровищ у тихих заводях, з лісових нетрів, з рахманських країв, де пливуть солодкі ріки й нема там ні вітрів, ані бур, лише лінивий спокій і незворушна краса первісної природи, чи, може, з міського дна, ще бруднішого, ніж обікація Мацєйової? Та все одно, вона сама прийшла, як доля, і я не хочу випустити її, а не знаю, як ув'язнити, бо літавиці проникають крізь скали, крізь стіни й зачинені вікна, для них немає перепон — ось ця нечутно зайшла й нечутно вийти зуміє; Іван закрив долонями записаний папір, на якому ожила генеалогія роду Дуніних–Борковських, і він — невисвячений і безробітний теолог — принесе графові Юзефові важливий для нього родинний документ, за який авторові щось перепаде; Іван з тривогою глянув на стосик книжок, а там Лелевель, Гердер, Словацький, Максимович, Шафарик, Коллар, "Слово о полку" — і все це разом може зітліти від вроди і чарів літавиці, але вона не чарувала, була по–земному опечалена, і по освітленій її щоці покотилася сльоза.
— Що з вами? — ледве чутно спитав Вагилевич, все ще побоюючись сполохати видиво. — Вас хтось скривдив?
— Вас кривдять, — схлипнула вона, — і я не можу, не буду…
— Не розумію… Ви хочете мені допомогти? Може, ви та сильна жінка, якої я шукаю, бо сам кволий єсьм, — Ґражина, Ольга, Ярославна, Ядвіга — ощасливлена духовною міццю? Кажіть же, я піду з вами…
Вона простягнула обидві руки, перехилилася через стіл, взяла в долоні його обличчя й прошепотіла, гаряче дихаючи:
— Я думала — ти сильний, нахабний, жорстокий, так мені про тебе говорили, і я мала впокорити тебе, а ти слабкіший за мене, і мені тебе жаль… Ти вважаєш, що жінка має бути сильною — господинею, берегинею, матроною, як про це співається в піснях. Тобі здається, певне, що жінка прагне бути незалежною, як це проповідують девотки у романтичних книгах… Ти шукаєш Міцкевичевої Ґражини, княгині Ольги, королеви Ядвіги, а то все неправда: глянь на мене — слабку і ніжну, й через те на зраду здатну, а чи ж то не мені спотребилась би твоя сила, якби ти її мав? Жінка ніколи не може знайти свого щастя у жіночій волі — тільки в залежності від сильного мужчини, який вартий того, щоб його кохати…
— Я ж не такий… — проказав крізь хрипоту Вагилевич, цілуючи дівочі пальці, що блукали по його щоках.
— Не такий, ні… Тебе легко осміяти, спаплюжити, знищити, і я не хочу, не буду…
— Чого ти не хочеш і чому водно повторюєш ці слова?
— Послухай мене, — чужо віддалилася літавиця. — Я твоя лиха доля, але доброю можу бути, коли станеш сильнішим за мене.
— Ти залишишся зі мною?
— Ні, не зроблю цього, здобувай силу в тузі, тобі потрібна сила, чей не може немічний стати великим. Моє ім'я Юлія. Не йди за мною…
Літавиця вийшла так тихо, як зайшла, й Іван умить забув її образ. Протер очі: це перевтома, подумав, мої привиди знаходять мене навіть у шопі Мацєйової. Не був, проте, упевнений, що зеленоволоса панна йому примарилася, адже виразно чув, як стукнули двері, й по східцях протупотіли тихі кроки; він схопився з–за столика, кинувся до виходу, і його ніздрі вловили ніжний жіночий запах; тут таки була жінка, вигукнув він, і її ім'я Юлія!
Крізь рожеві марення Вагилевич чув усе, що говорив Сухоровський; його мова була плинна й тиха, лише вряди–годи переривалася голосним понукуванням на шкапенят, а часте поляскування пугою служило мовби контрапунктом, який в'язав докупи розхристані фрагменти розповіді; балагула, оповідаючи, забував про попутника: як снувалися його думки, так і вимовлялися; мова візника була для Вагилевича химерна і цікава.
…Там Дунай, добігаючи до моря, одігнав від себе на причорноморське болотнисте пониззя три рукави — три тихі лимани, а між Сулинським і Святогеоргіївським, недалеко Картилеза, знайшли собі пристанівок очеретяні курені та бурдеї запорізьких ізгоїв — утікачів від турецької розправи.
Цю живинку колишньої Задунайської Січі не відразу знайшов Сухоровський, причаливши спочатку своїм човном до берега річки Дунавець, що впадала в гирло Святого Георгія, — там, де колись стояла Січ. На її місці побачив лише розбейкані дощами вали й замулені зеленим баговинням ровиська, а слід козацький нагадували хіба що ряди українських головатих верб, що бігли до небокраю. За вербами круглу генуезьку фортецю обсіли присадкуваті татарські мазанки, а обіч них стояв шинок, куди зайшов утікач з Молдови. За шинквасом, обслуговуючи клієнтів запашною кавою, порався не жид і не турок, а старий вусатий козарлюга, який, видно, вже не мав потреби ховатися від османів, — у камзолі з червоного сукна, синіх шароварах, заперезаних перським поясом, і з закрученим за вухо оселедцем. Сухоровський голосно привітався, аж здригнувся шинкар і, сміючись, показав завсідникам на велетня: "Не пропала ще наша Січ–мати, коли такі богатирі прибувають за Дунай, а їх іде та йде: видно, не з медом ведеться вам під москалем… А ти прямуй своїм коритом до Картилеза, там проведуть тебе до козацької слободи, і заявися до отамана Панька Магомета, йому уже під сто, він ще з тих, дніпровських запорожців".