На князеві був багатий альтембасовий кунтуш з срібними ґудзиками й безліччю дивно переплетених шнурів, підперезаний широким темно-синього кольору поясом. На ногах жовті чоботи з срібними підківками й такими ж острогами. На боці брязкала карабеля, прикрашена по золотій та срібній оправі самоцвітами.
— Дуже радий дорогому гостеві... ціню велику честь,— розсипався гречностями господар.
— Дякую князівській милості... багато честі,— поквапливо відповів зніяковілий Могила.
— Пан з Острога?
— З Острога, князю.
Вони ввійшли у велику приймальну, підлога якої була устелена свіжоскошеною травою й польовими квітами, а по стінах, і особливо по кутках, на яскраво-червоних мисниках, блищало срібло й золото старовинного посуду, рогів і кубків.
— Що нового чув пан в Острозі?
— Пан гетьман збирається в похід.
— Авжеж, пора... Поганці вже палять Україну, а козацтво все вибралося в море, розбійничає...
На знак маршалка, що нечутно з'явився в приймальні, лакеї принесли срібну тацю з умивальником, і гкть виконав обряд обмивання рук, якого суворо дотримувалися поляки.
— Прошу пана до княгині — вона з гостями на галереї...
— Дуже радий бачити прекрасну княгиню.
— І вона вам буде надзвичайно рада...
Господар повів гостя внутрішніми покоями замка, і незабаром вони вийшли на галерею, з якої відкривався чудовий краєвид на розкинутий внизу парк, на Засулля й на степи.
Побачивши молодого Могилу, княгиня Гризельда й інші гості гучно привітали його. Тут були й князі Чет-вертінські, і Сангушки, і Киселі та інші лівобережне й правобережне польське вельможне панство.
Княгиня Гризельда була ще зовсім молоденька, з круглими рожевими щічками, з ямочкою на пухлому підборідді, маленьким носиком та грайливими чорними очима під тонкими дугастими й такими ж чорними бровами.
— Як Людвіся? Така ж гарненька як і раніше? — запитала молода господиня після перших привітань.
Могила мимоволі опустив очі; щоки його спалахнули.
— Так, княгине,— пробурмотів він.
— А пан не забув полювання по першій пороші? — вела далі господиня.
— Про яке полювання княгиня мовить?—запитав Могила.
— А цієї зими в Острозі по першій пороші...
— Не пам'ятаю, княгине.
— О, лукавий! І лисичку забули?
— Яку лисичку, княгине?
— О, який же пан! Забув лисичку!.. Пригадайте, як лисичка вискочила з кущів, а ви за лисичкґою, а за вами на вороному коні панна Людвіся... І, здається, там десь за лісом, пан спіймав лисичку з попелястим волоссям,— ви й панна Людвіся повернулися такі червоні...
Могила й тепер сидів весь червоний.
— Ах, коли б швидше зима, швидше пороша — так добре було б поїхати на влови по першому снігу] — провадила далі розмову княгиня.
— То ти хочеш снігу? — раптом запитав її князь Ієремія.
— Ах, ще й як хочу!.. Сніг, білі дерева — як це чудово.
— Влітку княгиня хоче снігу, а взимку захоче зелені — це звичайна річ,— усміхаючись, зауважив пан Ки^ сіль.
— Звичайно, завжди хочеться того, чого немає,— відповіла розпещена княгиня.
— То княгиня бажає собі старості? — усміхнувся Кисіль.
— Ні, тільки снігу...
— То сніг завтра буде,— голосно сказав господар.— Панове, завтра прошу вас зі мною на влови па першій пороші.
— З радістю, з радістю! — загомоніли гості. Князь Ієремія значуще подивився на дружину, на
гостей і, усміхаючись, сказав:
— Прошу пробачити, панове, я вийду на хвилинку,, щоб віддати розпорядження на завтрашній день.
І він, уклонившись гостям, урочисто вийшов, покручуючи правого вуса.
XX
Коли наступного дня вранці, закінчивши з допомогою півдюжини покоївок овій розкішний туалет, княгиня, сяючи молодістю і красою, вийшла на галерею, вона була вражена незвичайним видовищем: через буйну зелень плюща, дикого винограду та інших повзучих рослин, що густою сіткою захищали галерею від променів сонця, вона раптом побачила за Сулою...— чи не сон це? чи не марить вона після вчорашньої розмови?...— вона побачила сніг! — цілу сніжну рівнину, що полискувала на сонці першим, чистим, яскравим і блискучим вимовим покровом... І кущі на галявині, і висока трава, і дерева в гаю — все виблискувало першим незайманим снігом; від усієї засульської рівнини, здавалося, віяло дивним, чарівним холодом, справжньою зимою, тоді як тут навколо квітло найрозкішніше українське літо...
— Єзус-Марія!.. Що це? Справді сніг!—скрикнула княгиня.
Виходили на галерею вчорашні гості і, замість привітати господиню й побажати їй доброго дня, зупинялися вкрай здивовані й наче перелякані. Тільки лакеї, що стояли виструнчившись біля дверей і вздовж стін, скромно, шанобливо усміхалися.
— Та це сон! — вигукнув довгоногий князь Четвер-тінський, протираючи очі.
— Це чари, панове! Чари! Княгиня чарівниця,
фея І _ дивувався чи то удавано, чи то щиро кругленький пан Кисіль.
— Ми живемо у вік чудес!
— А як сонце виблискує в сніжинкахі
— Та це ж з "Тисячі й одної ночі"!
Дійсно, ніч, що передувала цьому дню, була справді вихоплена з "Тисячі й одної ночі". Надвечір, напередодні, князь Ієремія, залишивши гостей, прийшов у свою головну вотчинну контору й наказав покликати до себе всіх головних управителів, які завідували маєтками й містами, що належали йому по цей бік Дніпра, а також начальників кварцяного, грошового й палацового війська. Він дав їм такий наказ: негайно взяти із замкових комор сіль, якої в нього було запасено кількасот тисяч пудів, крім того, скакати негайно в Лубни, закупити за готівку, не шкодуючи нічого й не зважаючи на ціни, всю наявну в місті сіль як у міських крамницях, так і у приватних обивателів, а коли трапиться чумацька валка з сіллю, то і в них закупити й везти всю цю сіль за Сулу, на рівнину, і, з допомогою всього війська, а також усіх навколишніх хлопів і лубенських обивателів, засипати цією сіллю всю рівнину від берега Сули до лісу з обох боків, праворуч і ліворуч, скільки можна сягнути оком із замка; потім так само, взявши із замкових та міських крамниць усе пшеничне борошно, з допомогою садових складаних драбин, що використовуються для збирання плодів з високих дерев,— обсипати цим борошном усе листя на деревах у тому гаю за Сулою, який видно з замка, а також посипати борошном і весь дрібний чагарник поблизу замка.