Та коли вони освідчилися одне одному, то побачили, що їх розділяє безодня. Могила аж тепер зрозумів, яка безодня відокремлює Польщу від його батьківщини, котру він втратив, і від України, що стала його другою батьківщиною. Дівчина, яку він покохав усіма силами душі і яка його кохала,— ця дівчина раптом каже йому, що його віра хлопська...
"Хлопська... Ні, вона не повинна бути хлопською!.. Вона повинна бути такою ж високою й могутньою, як та, що нею пишається ця горда красуня..."
І Могила усе частіше замислювався над "хлопською" вірою. Він почав вивчати її, поставив це вивчення за мету всього життя. Він почав вивчати й її — "панську" — віру і все думав, думав, думав над істинами тої й другої.
І нарешті він надумав те велике, виконати яке була здатна лише його велика душа. І він виконав це: він дав хлопам, зневаженим панами, науку, і хлопи добре-таки розхитали ту будівлю, під захистом якої процвітала панська віра й панська неправда.
Але після панни Людвісі він нікого вже не любив; своє гаряче серце він сховав під чернечою рясою, і ніхто не чув, як і чим воно там билося, страждало й раділо.
На другий день після балу Могила виїхав до Києва, а з Києва—до лубенського маєтку князя Михайла Вишневецького, який був одружений з двоюрідною сестрою Могили — Раїною.
Але ні князя Михайла, ні княгині Раїни тоді вже не було в живих. Усіма незліченними багатствами й численними маєтками князів Корибутів-Вишневецьких на Волині, на Поділлі, в Галичині, Литві й на Лівобережній Україні володів їхній молодий син, князь Ієремія Вишневецький. Він недавно одружився з гарненькою панною Гризельдою із знатного й багатого роду Замой-ських і тепер, справляючи медові місяці й возячи свою молоденьку дружину по своїх численних маєтках, якийсь час відпочивав та бавився вловами у своїх українських майонтках, а саме — в розкішному замку під Лубнами.
З великою тугою в душі їхав Могила до свого знатного родича, щоб хоч у далеких, ще не бачених ним краях Лівобережжя розвіяти тугу, відігнати від себе милий образ, який став тепер для нього джерелом невимовних страждань.
Яка нудна дорога 1 Які похмурі ця зелень, цей ліс, це небо і ця хмаринка, що тихо плине по небу туди, туди, до Острога... Чи згадує вона про нього?.. Ні, вона танцює і сміється з старим Жолкевським, розмовляє з молодим Замойським, слухає ґречності князя Корецько-го, а про нього — забула...
А ще недавно цілувала в голову й плакала —"мій пане" казала... І це саме казатиме іншому, а він думатиме лише про неї, лише її пам'ятатиме, лише її одну любитиме...
А в душі все бринить та музика, яка грала тоді, коли він плакав у неї на плечі...
— Назад! — крикнув він своєму візникові, який, натягнувши віжки, стримував баский, вмилений четверик коней, що несли важку коляску рівним лубенським полем.
Візник здригнувся й обернув до нього своє вусате й засмагле обличчя.
— Що пан велить? — здивовано спитав він.
— Нічого, це я спросоння,— з досадою відповів Могила.
Вдалині, на горі, з-за темного, освітленого призахідним сонцем лісу показалисй шпилі башт.
— То замок князя Вишневецького?
— Замок і є, пане,— була відповідь.
Дорога пішла вгору, рівна, уторована, широка, обсаджена високими, стрункими тополями, що стояли над нею, наче сторожа. Золоте проміння сонця грало на зелені тополь, від яких уздовж дороги лягали довгі, скісні тіні. Між тонкими стовбурами де-не-де видно було жінок і дітей, які поверталися з замка; вони вклонялися незнайомому чорнявому панові, що сидів у розкішній колясці. Коні, почувши близькість стійла, весело форкали й ще швидше бігли вгору.
Незабаром показалися темні дахи замка, похмурі стіни, ряди колон, що підтримували балкони. Вікна горіли промінням призахідного сонця, наче в замку було засвічено всі свічки й канделябри. Похмурість замкових стін ще збільшували кам'яні стояни, на які ніби спиралися підвалини стін і які, здавалося, були з'їдені та поточені часом. Видно було, що чимало століть прошуміло над цими стінами та їхніми кам'яними підвалинами.
Внутрішній фасад замка, звернений до Сули, виходив у парк, що розкинувся на березі цієї гарної ріки. Вихід із замка в парк був через криту галерею, яка мовби повисла над кручею, а з галереї вниз вели кам'яні сходи, заставлені тропічними рослинами та прекрасними мармуровими статуями. Звідси відкривався чудовий краєвид на Засулля та на широкі українські степи, що зливалися з обрієм.
Багато хлопських та всяких інших рук і голів попрацювало над парком. Величезні, нагромаджені один на один камені утворювали штучні скелі, і під цими титанічними спорудами чорніли штучні гроти, обвиті плющем та різною зеленню. З інших скель падали водоспади, виблискуючи на сірому камені та оповиваючи водяним пилом розкішні клумби з найрізноманітнішими квітами. Подекуди били фонтани... Усю воду, яка тільки була поблизу замка, зібрали в різні резервуари й підземними, а іноді й висячими трубами провели в парк і перетворили на шумливі каскади та чудові фонтани.
Нижче замка, у напрямі Лубен, йшли підзамкові будівлі, довгі, у кілька рядів курені-казарми на три тисячі грошового й кварцяного, а також палацового війська, яке оберігало сон вельможного пана, а часом служило його панським забавам — наїздам на сусідів, що чимось провинилися. Там же розкинувся цілий квартал різних офіцин — будівель для приїжджої або постійно проживаючої із милості дрібної шляхти, а також для числен* ної двірської челяді. Осторонь від усього цього, в лісі, стояв осібний палац — собачий; це була князівська псарня з окремими відділеннями для різноманітних порід собак, багато з яких за вислугу літ діставало по-життєві пенсії та оренди, а решта вчилася в цьому собачому університеті, слухаючи лекції досвідчених собачих професорів — доїжджачих, псарів, довудців, дозорців та багатьох інших собачого рангу людей.
Коли коляска Могили, торохтячи колесами по щільно утрамбованому двору, під'їхала до головного ґанку і лакеї доповіли про приїзд високого гостя, князь Ієремія, привітний хазяїн і знавець звичаїв вищого панського кола, сам вийшов на ганок у супроводі цілої юрби че-лйді й парадних гайдуків. Це був молодий, сухорлявий, високий на зріст чоловік, привітна усмішка якого зовсім не гармоніювала з сірими, наче олов'яними очима, що, мабуть, ніколи не світилися ні радістю, ні жалем. Руда гостра борода обрамляла його гостре, наче лисяче підборіддя, а над високим білим чолом стирчав рудий чуб, немов говорячи про непохитну упертість голови, на якій він ріс. У виразі князевого обличчя, незважаючи на всю його вишукану чемність, помітна була втома, наче йому в житті, і вже дуже давно, все надокучило, все набридло й нічого вже не було для нього ні нового, ні цікавого; ні люди, ні багатство, ні добро, ні підлість, ні природа — ніщо не могло примусити забитись його серце, засвітитися теплотою його олов'яні очі, розчулитися, зрадіти чи засмутитися.