Для полеглих викопали могильники велику яму і сюди поскладали їх обережно, мов рідних діток. Понакривали козацькі очі і присипали землею. Кожний товариш кинув свою грудку. Чепіль відчитав молитву. Хвиля була дуже поважна. Не одна гаряча козацька сльоза поплила по суворому, степовим вітром осмаленому лиці за добрим товаришем або й побратимом.
Рано рушили походом прямо на Січ. Поки їхали разом з Чепелем, Марко, сумний мов осіння хмара, сидів на возі біля Петра, піддержував рукою його бідну безталанну голову і не відвертав від нього очей.
Та прийшла хвиля розлуки. Чепіль відлучився від січовиків і подався з своїми козаками до свого хутора.
Марко цілував Петра в бліді уста, перехрестив його і заплакав, мов рідна мати.
Опісля сів на коня і почвалав за своїми. Його серце мов кліщами стискало. Чи побачить його коли ще на цім світі? Він заєдно оглядався за ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу…
ІІІ
Чепелева ватага мусила їхати поволі, бо везла багато ранених. Петра цілу дорогу заливали водою, рознімаючи йому зуби ложкою.
Приїхали на хутір аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася, настав у цілому селі великий рух. Усе село вийшло назустріч. Питання перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не одній дівчині защеміло серце за милим, за братом, а старі батьки та сиві діди лише хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну втрату доводилось їм на своєму житті переболіти. Така вже козацька доля, що не знаєш ні дня, ні години, коли треба все покинути та передчасно покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.
А ті, що стрічали живих та здорових, раділи і повітанням не було кінця.
Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.
Сотник звітався з жінкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию і сердечно раділа, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.
— Годі-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти мені своїми пестощами віку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бідного раненого та поклич сюди негайно пасічника, старого Ониська, щоб йому рану перев'язав.
— А хто це такий, тату?
— От цікава! Козак, та й годі, а до того ще самий славний, а тепер наш гість. Я гадаю, що між вами швидше вилежиться з рани, як на Січі. Ти, Марусю, перенесешся з своєї кімнатки у світлицю, а ми там покладемо недужого. Йому треба великого супокою.
— Коли б хоч не вмер, — каже налякана Маруся. — Мені б було дуже його жаль.
— Коли досі не вмер, то, може, й подужає, а це все в божій руці.
Прийшов з пасіки Онисько, старий дідок, з лисою головою, босий, лише в штанах, сподом мотузками підв'язаних, і в сорочці. Він уходив на цілу околицю за доброго знахара. Славно він знав складати поламані кості і лічив усякі недуги зіллям.
Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк і так його понесли у Марусину світличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними очима. Лице було бліде, мов полотно. Як його несли, то Маруся піддержувала руками його голову.
Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести теплої води, роздягнув його і став розвивати рани. Крім рани на голові, було ще одне ребро зломане і кілька великих синців на тілі.
Онисько понаганяв усіх з хати, щоб йому не заважали, і довго порався біля недужого.
Увесь той час ждала Маруся під дверима, поки Онисько не вийшов.
— А що, дідусю, чи подужає він?
— Дасть Бог що подужає. Кість не рушено, лише що живчик прорвало, то через це багато крові втратив.
— Дідусю, вилікуйте його, прошу, а коли він подужає, то, далебі, вашій Насті мої золоті сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного гостинця у батенька випрошу їй-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо мені цього козака дуже жаль.
— Еге ж, Марусенько, є кого жалувати, бо справді хлопець мов тканий, для тебе якраз під пару. — Старий моргнув оком і погладив Марусю по голівці
— Їй-бо, дідусю, ви зараз таке вигадуєте, ще хто почує та що подумає?
— Но-но, вже нічого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за слово, і сережки вже так мовби були в руках моєї Насті. А тепер, серденько, принеси мені кухоль теплого молока та й поможи мені недужого напоїти.
Марусі не треба було цього двічі казати. Побігла миттю до пекарні і прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик і приткав до губи.
— Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього відразу підходити. — Онисько моргнув знову: — Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому рота попарили, і треба би знову лікувати. — Так балакав старий, продуваючи молоко та повертаючи кухликом у руці. — Тепер ходімо.
Ввійшли всередину. Петро лежав на постелі горілиць і слабо дихав. Через відчинене вікно весняне сонце пускало сюди свої ясні промені й освічувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусі билось серце, коли сюди ввійшла, мов у пійманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.
Онисько прикликав Марусю рукою ближче, підвів голову Петра і казав дівчині напувати його молоком. У неї дрижали руки, і трохи вилилося на відкриті Петрові груди.
Він здригнувся і глибоко відітхнув. Дівчина стала ще більше дрижати.
— Ні, так не буде, — каже Онисько, — ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще і зубів розвести.
Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а відтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевіло від сходячого сонця.
Маруся держала руку під головою, яка ще не висохла від недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на білій подушці, наче гадюка.
Опісля Петро відітхнув ще раз глибоко і відкрив очі. Перший його погляд впав на Марусю, та він зараз заплющив очі.
— От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його і горівкою заливав, і це, і те, та й нічого не вдіяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти мені помагай, ти тут більше вдієш, як я.
Маруся стояла, мов на вуглях. Почервоніла уся, мов рожа. По тілі проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще ніколи.
— Тепер він спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.