Приказ був як слід виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.
— В тім Сагайдачнім хіба нечистий сидить, — говорили між собою старші козаки, — ти бачив, як його всі слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.
— З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
Так гуторили поміж собою, поспішаючи. Аж надбіг козак з передньої чети і до Петра:
— Проти нас йде якась чета.
Тоді Петро виїхав перед сотню і скомандував:
— В лаву! Ти вертай до своїх. Дати мені зараз знати, хто йде проти нас.
Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки підкидали шапки вгору і вигукували:
— То наші, нуте тепер скоком!
То справді була одна з тих чет, котрі отаман послав на роз'їзди. Коли зійшлися разом, повітанню кінця не було. На Ахмета дивилися бісом, поки Сагайдачний не пояснив усім, яка дяка тому татаринові належиться. Він перший остеріг козаків, ще минулого року, що орда збирається на Україну.
Усі разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз'їздів. Він дуже втішався, що Петрові повелося освободитись.
Роз'їзди верталися один за одним. Вернувся і Жмайло. Козаки зараз на першім слові сказали йому, що Петро вернувся цілий і здоровий. Радості не було кінця. Марко трохи не задушив Петра, обіймаючи. З тих роз'їздів була така користь, що можна було відгадати, куди пішла головна татарська сила.
Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пішла орда, то її не спинить піти на Україну, а Чепіль не буде мати спроможності з нею стрінутися.
Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собі голову отаман.
Не могло бути про це мови, щоби Чепіль зі свого місця міг так швидко рушитись, бо у нього мало було кінноти, а багато таборових тяжких возів.
— Нічого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарві за всяку ціну дорогу заступити.
Забрав Жук із собою усіх кінних козаків, легкі гармати і, колуючи здалека, помчав на північ. Табір мав поступати за ордою.
Жук їхав зразу правим берегом Інгульця вгору. Поспішав щосили, поки не зайшов на бажане місце. Треба було спочити і людям, і коням, бо одні і другі таким поспішним маршем дуже знемоглися.
По відпочинку завернув Жук з цілою силою на захід. Їхали цілу ніч. Над раном стрінулися з першим татарським загоном.
Козаки вдарили на нього і розбили. Решта вспіла втекти до головної орди і тут звістила, що від півночі стоїть велика козацька сила, якої не можна переломити. Вслід за ордою пішов Жук.
— Маємо цим разом щастя, — говорив отаман, — коли б татари були зміркували нашу силу, ні один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б. Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а він їм вже всипле бобу та гороху.
Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Інгул, а там розставили вози так, щоб татарві заперти дорогу, коли б хотіла завернути назад, звідки прийшла.
Вже було геть з полудня, як над Інгулом почулись гармати.
— Чуєте? Це вже Чепіль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспішаймо.
Гармати ревіли щораз густіше. Жук наближався і наступав татарам на п'яти. Вже було чути рушничні стріли. Татари наскочили на Чепеля і пізнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава піхотинців вступилася і схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табір із возів, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а поміж возами були розставлені піхотинці з рушницями. Татари гинули цілими лавами. Завернули назад, та тут теж табір із возів Жука, і тут гармата та рушниця. Не було для них вороття. Одиниці розбіглися на північ і південь. Від півночі стояв Жук з своєю кіннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловіка, що попав у розпуку, або зраненого звіра. Вони скаженіли. Петро стояв зі своєю четою у найнебезпечнішому місці. Під ним вбито коня списом, і він впав на землю. Заки зміг з-під коня видобутися, татарва перелетіла через нього, мов вихор. Кінь вдарив його копитами по голові, і він втратив пам'ять.
Надвечір було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкі чети, що уціліли, пропали в степу. Козаки віднесли повну побіду. Отаман Жук з Чепілем обнялися.
— Нічого нам гаятись, — каже Жук, — переночуємо тут, поховаємо наших лицарів і зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що там діється? Може, якраз татарва підступила під Січ та руйнує її. Тепер, хлопці, порахуйте себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великі втрати маємо.
Втрати були справді діймаючі. Не було ні Петра, ні Марка.
— Марка Жмайла бачив я на побоєвищі, — каже один козак, — він там світить віхтем трави і побратима шукає.
— Годі нам, хлопці, гаятись. Світіть смолоскипи і перешукайте та позбирайте ранених товаришів. Гріх їх так, безпомічних, оставляти.
Загорілись смолоскипи і, мов блудні огники, розбрелись по побоєвищі. Тут натрапили на Марка. Він вже віднайшов Петра з розбитою, скривавленою головою, без пам'яті, без руху. Марко подобав на божевільного. Заходився коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.
Козаки поклали напівмертвого Петра на кобеняк і обережно понесли в табір. З нього текла кров. За ним йшов Марко, мов сновида, не знаючи гаразд, що з ним робиться. В таборі взялись його рятувати. З тяжкою бідою спинили кров і пов'язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що в нього було ще зламане ребро.
— Багато крові втратив, — каже козак, що коло нього заходився. — Треба дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.
— Я його візьму до себе на хутір, — каже Чепіль, — у мене є жіноцтво, то його відгодують. Мені тепер нізачим на Січ їхати, бо треба з весною поле обробити.
Здається, що орда по такій прочуханці цього разу сидітиме тихо. Оцим Сагайдачним то я буду піклуватись, мов рідним сином.
А на те каже Марко:
— Так візьміть і мене, пане сотнику, на свій хутір, я без побратима жити не можу, і буду його доглядати краще всіх.
— Ти вертаєш на Січ, — каже Жук, — тобі нема від старшини дозволу на хуторі жити. Не тобі з недужим возитися. Там є такі, що краще про нього подбають.
Нічого було робити, бо непослуху січова старшина не стерпіла б.
По побоєвищі роїлося від смолоскипів. Збирали ранених, заносили в табір і тут їх перев'язували знахарі. Вистелили вози сухою степовою травою, і тут їх складали.