— Не пізнаєш мене, пане Конашевичу? — питала тихим вогким дрижачим голосом.
— А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не відпочиваєш? Завтра прийдеться ще неабиякий шмат дороги переїхати...
— Не спиться мені чогось. Думки роєм по голові літають, в нашій комірчині чогось душно, та й вийшла погуляти на свіжому повітрі серед такої чарівної ночі.
— Гарна ніч для таких, у кого нема на голові турботи. А кому треба про все думати і пам'ятати, то однаково йому, чи на світі соловейчики щебечуть, чи громи б'ють...
— Я се, бачу, пане Конашевичу, і відчуваю, яка відповідальність на твоїй голові, які турботи про себе і про других. Та годі так усе клопотатись. Треба дати волю самим думкам, відпочити і звернути їм до чогось кращого, гарнішого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собі знаю. Коли мене вирвали поганці з-посеред домашнього вогнища від тата і мами, то мені здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене між турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та все ж я, щоб відігнати від себе ті страшні думки мимо мого страшного окруження, котре мені безвпинно мою гірку долю нагадувало, перемогла себе на те все забути, і я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала в себе ту любу надію, що Господь змилується наді мною, вислухає мої молитви і мене з неволі визволить. Воно так і сталося. І я дякую за це божій матері. І за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм терпінням зробити край. Таке покінчення моїх мук оставила я на останок, і воно добре сталося.
— А хто, панночко, твої батьки?
— Мій батько — подільський магнат. Нас лише двоє рідні було. Мій старший від мене любий братчик поліг на моїх очах під час посліднього татарського набігу, коли-то наше майно руйнували і грабили поганці, як мене взяли. Я не знала дотепер, що з моєю матінкою сталося, бо мого батенька на той час не було дома. Тепер я довідалась, що маму скрив старий пасічник Андрій у льоху під пасікою. Вони обоє живуть, а я тепер одиначка... — Вона стала нишком плакати.
— Жаль мені тебе, панночко, що ти так щиро за братиком побиваєшся, та плачем його не воскресиш, так судилось...
— Пане Конашевичу, — каже Анна, подумавши, — їдь з нами до мого батенька. Ти людина освічена, не вік тобі вікувати серед тих простих людей, тобі між рівними людьми місце. Мій батенько, пізнавши тебе, прийме з одвертими руками і до кар'єри допоможе.
— І зробить мене, певно, сотником надворних козаків, коли їх справді має...
— Гріх тобі, пане Конашевичу, таке говорити... Мій батько виробить тобі на сеймі наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не відмовить і... прийме тебе за зятя...
Вона вимовила ці слова з великою дрожжю в голосі.
— Панно Анно, що тобі в голову прийшло? Подумай, хто я, а хто ти. Ти дочка, до того одиначка, у польського магната, може, і сенатора, я — простий козак, хоч і з освітою...
— Твоя освіта дає тобі приступ у найвищі круги...
— А хоч би і так, то між нами така пропасть станова, народна і релігійна, що про злуку між нами, про одруження і бесіди не може бути. Ти — католичка, я — православний, по-вашому — шизматик. Двом богам в одній хаті молитися не можемо. Я моєї віри нізащо в світі не покину, а тебе не можу силувати, щоб ти костьола виреклась. Врешті, твої батьки до цього не допустили би. Стрінулись ми припадкове, на дорозі нашого життя, так і розійдімось по-доброму, згадуючи одне одного добрим словом.
Я між козацтвом один з перших, між вами я був би потурайлом, посміховищем, і моя позиція була б дуже мізерна і для мене невиносима.
Я останусь тут, де мене провидіння Боже поставило, а ти йди своєю дорогою, хай тебе Бог благословить. Я бачу в тобі, панночко, людину розумну і з серцем. Тож буду тебе о одне просити: не дай панам знущатися над бідним робучим народом. Згадай, що то такі самі люде, з яких я вийшов, з-під солом'яної стріхи, і це мої брати. За те, панночко, я буду тобі дуже вдячний.
Анна присіла на землі біля Сагайдачного. Вона дуже дрижала усім тілом, мов в лихорадці.
— Легко то сказати: йди собі своєю дорогою. А що можна на це порадити, як наші життєві дороги, зійшовшись раз, перехрещуються, що я не можу йти окремою дорогою, без тебе. Від першого разу, як я тебе у цій проклятій Кафі побачила, мене щось начеб за серце зачепило. Я козаків взагалі не знала. І зараз шепнуло мені прочуття, що ти мій вибраний, у снах вилеліяний лицар, з котрим я пішла би на край світу. І коли я довідалась, що ти козак, що ти належиш до тих людей, якими в моїй сфері товариській дітей лякають, то мене це ні разу не налякало. Я собі зараз нагадала, що вже бувало таке, що панська дитина в козака влюбилась і виходила за козака заміж. Я не перша. Я не могла з тебе очей звести, і я почувала себе щасливою, коли могла поруч тебе їхати, як ти на мене поглянув, заговорив до мене слово. І ось я, поконуючи цілою силою волі мій дівочий сором і амбіцію дочки магната, сама тобі говорю, що люблю тебе, як свою душу, хоч не знаю, чи ти хоч крихіточку зі мною спочуваєш. Те, що я тепер зробила, називається в моїй товариській сфері великим проступком, і я за це стратила би на славі. За це всилували би мене вийти за першого-ліпшого шляхтича або піти в монастир. Я ще не трачу надії, що тебе приєднаю до себе, з'єднаю собі твоє серце моєю щирою любов'ю. Може бути, що ти не можеш до нас пристати, так я кину вітця і матір, відречуся багатства і піду за тобою на край світу, щоб лиш дивитися на тебе, бачити твої лицарські подвиги. Ти мій вибраний князь, ти моє сонце, козаче мій любий, мій пане...
При тих словах вона пригорнулась до Сагайдачного, мов налякана голубка, що ховається перед чимсь страшним, обняла його руками за шию і стала пристрасно цілувати.
Сагайдачний гладив її ніжно по лиці.
— Бідна дівчино, як мені тебе дуже жаль. Жаль мені, що я проти моєї волі став причиною твого горя. І з того другого, що ти сказала, нічого не може бути. Я не міг би бути таким підлим, щоб тобі світ зав'язувати і брати тебе з-посеред панських розкошів до твердого простого свого життя. Ти би ніколи до цього не привикла. Поглянь на моє окруження, на моїх товаришів, їх просте безманєрне поведення завсігди тебе би разило. А навіть не все могла би ти зі мною жити, а що могло б заступити тобі втрачений рай. Моє діло козацьке, лицарське. Та там, де я мушу бути, там тобі бути не можна. У нас не так, як у Польщі, що шляхта жде аж віців на посполите рушення, а поза тим живе дома. У нас посполите рушення кожної хвилі. У нас похід за походом. То й так ти мусила би жити десь у городі самітно, між чужими тобі людьми. А коли б я так у поході загинув, коли б не було кому за тобою постояти, тоді хоч під тин йди, бо додому нічого тобі вертатися. Батьки і вся твоя рідня відцуралась би тебе, а земляки показували би на тебе пальцями: от виродна дитина, що за козаком повіялась... Ні, Анно, я такого гріха на душу не візьму.