Козаки і шляхта пішли й собі коней оглядати, та лиш язиками цмокали. Вони були дуже гарні і сильні степовики, тої самої породи, як ті, на яких татари аж на Венгрію забігали. Сагайдачний вибрав для Анни коника, мов мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия — мов у лебедя. Очі блистіли вогнем і розумом, широкі груди і такі ж гарні ноги. За ним волочився гарний довгий хвіст. На чолі пишалась біла стрілка, а так само усі чотири ноги були над копитами білі.
— Та то, моспане, араб чистої крові, — говорив з захопленням пан Пшилуцький,-на нього хіба ціни немає. Панно Анно, кажу вашмосці, що то королівський дар... Подякуй...
Анна запаленіла ще дужче і подякувала. Відтак приблизилася до коня і стала його гладити по шиї. Коник обнюшив її і став потирати своїм лобом до її плеча.
— От вже і приязнь завелась, — говорили шляхтичі. — Він здається вже уїжджений.
— Беріть, люде добрі, по коневі і сідайте. Ми тут довго попасати не будемо. Та голота готова зібрати більше гільтаїв і на нас напасти... Ти, Іване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного...
— Га, га! А ви звідкіля м'ясо взяли? Ми такі голодні, мов вовки...
За хвилю коні були осідлані і нав'ючені. Пустилися в дальшу дорогу. Анна сиділа на своєму буланику, котрий показався спокійним, мов дитина, і уїждженим. Вона держалася все при боці Сагайдачного і радо з ним розмовляла.
Поки сонце зайшло, проїхали великий шмат дороги. Стали на нічліг. Небо палало від заходу рожевим світлом, денна птиця замовкала. Усе спішило на нічліг. Журавлі летіли довгими ключами до своїх гнізд. Десь далеко почувся в болоті хор жаб. Степ виглядав так, начеб нічні працьовики міняли денних в якійсь великій робітні. На землю насідала густа роса.
Козаки назбирали сухої трави і розвели вогонь. Сагайдачний повиділював сторожу на ніч, по двоє в одну чергу. Для жінок розіп'яли шатро.
На другий день десь з полудня зблизились до одного дніпрового рукава, що перепливає дикі поля, і натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно було на обрії високий стовп, начеб з бузьковим гніздом на вершку.
— Слава Богу, — каже Сагайдачний, — ми вже між своїми.
— Що це за стовп такий? — питають шляхтичі.
— Це козацька фігура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою. Коли наближається небезпека від орди, то цю бочку запалюють, а з того хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий і третій, і так народ або ховається, або втікає, або стає до оборони.
— А хто ж їх запалює?
— Така фігура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут багато на Запорожжі. Ми зараз будемо в такій редуті між своїми, і там ми переночуємо. Ми цієї ночі добре проспимось, бо там вже буде кому нас сторожити і про їжу для нас подбають.
— Я не знав, що у вас така гарна організація.
— Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опісля своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщі послух, та на нас стануть іншим оком дивитись, як досі.
— Буду старатися усіма силами все направити, де вам зроблено кривду наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосіб, я, пам'ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом і приятелем, і ніколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячність. Не боюся, щоб наша дружба, зав'язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь розірвалась.
Пшилуцький подав Сагайдачному руку.
Наблизились до редути. На стовпі біля бочки сидів сторожний козак і зорив по степу. Здалека видно було вал, а усередині стирчала криша куреня, з якого справді йшов прямою пасмугою вгору дим.
Передні козаки з валки під'їхали і звістили залогу, що йде до них валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кількома ляхами. З ними є дві ляшки, що їх з татарської неволі викуплено.
Козаки в редуті знали Сагайдачного і були раді такому гостеві. Сагайдачний поки в'їхав у ворота, об'їхав редуту довкруги.
— Здорові були, панове товариство! Чи приймете подорожніх з далекого світу?
— Радо приймаємо та у хату просимо.
— Хто у вас ватажком?
— Се я, Семен Бульба...
— А, здоров, товаришу. Ти, либонь, із чубівців будеш?
— Справді, з чубівців. Ми враз на Січ мандрували...
— Ну, коли так, то скажи, як тобі подобається оця редута і хто її ставив?
— Вона мені зовсім не подобається, а ставив її якийсь великий дурень.
— От зараз пізнати птицю по пір'ю, та з якого гнізда вона вийшла, — говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта".
— Ти довго тут отамануєш?
— Не більше двох неділь, як я прийшов сюди на зміну із Січі. Не було часу ні змінити, ні поправити...
— Нема що зміняти, ні поправляти, а треба поставити редуту на іншому місці. Вона округла, мов куряче гніздо, ціла стоїть у долині. Татари візьмуть її першим розмахом, а вали такі, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого місця, ближче Дніпра, щоб можна було в разі потреби втекти на байдаки.
За куренем, де жили козаки, був окремий переділ на усячину. Там помістили жінок. Чоловіки всі спали в курені.
Сагайдачного не брався сон. Вже було пізно, а він ходив по валу, покурюючи свою люльку. Ніч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Місяця не було. На землю насіла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присів на валу і задумався. В його голові засіла велика думка походу на Крим, геть аж у Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним піде певно, але це ще не все. Коли б так похід не повівся, то він, певно, наложить головою, а уся його слава пропаде. То таке сміле і велике діло, що аж подумати страшно. А коли б це повелось, скільки би то християнського народу визволилося з страшної неволі.
Коли так сидів задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух, наближався. Якась стать підійшла і стала над ним, а він ще її не завважав. То була панна Анна. Їй також не спалось і ждала тільки, коли її товаришка засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в пітьмі напроти себе руки на майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить і, певно, його десь тут на валу стріне.
Вона доторкнулась легесенько його плеча.
— Хто це? — спитав Сагайдачний, начеб зі сну прокинувся.