— Як вам живеться? Чого людям бракує?
І гарячка зменшувалась, і колючий біль у грудях стихав, коли подорожні відповідали їй:
— У нас тут є дві багаті жінки, Мар'яна Сінклер і Анна Шернгек. Вони помагають Єсті Берлінгові, ходять від хати до хати й дивляться, чи хтось не голодує. І тепер ніхто вже не марнує збіжжя на горілку.
Майорисі здавалося, ніби вона сидить на санях і слухає відправу. Вона прибула до святої землі. Бачила, як розквітали обличчя в старих людей, коли вони розповідали, який тепер настав час. Хворі забували про свій біль, вихваляючи радісні дні.
— Ми всі хочемо бути такі, як праведний капітан Ленарт, — казали вони. — Хочемо бути добрі. Хочемо вірити в добро. Не бажаємо нікому зла. Прискоримо прихід царства божого на землю.
Майориха бачила, що всіх сповнював такий дух. По великих маєтках відкрито громадські кухні для найубогіших. Кожен, хто мав якусь роботу, негайно брався докінчувати її, а всі майоришині рудні знову працювали на повну силу.
Майориха сиділа на санях, холодне повітря вливалося в її зболені груди, а проте вона ніколи не почувала себе бадьорішою, як тепер. Вона не поминула жодної садиби, щоб не спинитися й не розпитати господарів про їхнє життя.
— Уже все гаразд, — відповідали ті. — Нас була спіткала велика недоля, та ланове з Екебю допомагають нам. Ви здивуєтесь, майорихо, коли побачите, які там зайшли зміни. Млин майже готовий, кузня працює, а спалений будинок уже підведено під дах.
Горе й страшні злигодні немов відмінили людей. Ох, навряд чи надовго! Та все-таки приємно було повертатися до краю, де люди помагали одне одному й хотіли робити тільки добро. Майориха відчувала, що зможе простити все кавалерам, і дякувала за це богові.
— Анно-Лісо, — сказала вона, — мені, старій, здається, ніби я вже під'їжджаю до брами царства небесного.
Коли майориха нарешті прибула до Екебю й кавалери поспішилися помогти їй вибратися з саней, то насилу впізнали її: вона була така лагідна й добра, як їхня молода графиня. Старші з них, що знали її замолоду, казали пошепки один одному:
— Це не майориха з Екебю, це приїхала Маргарета Сельсінг.
Кавалери дуже раділи, що вона повернулася така добра і навіть гадки не має мститися їм, та скоро їхня радість погасла, коли вони довідались, яка вона хвора. Її негайно провели до вільної кімнати в тому крилі, де була канцелярія. На порозі майориха обернулась і сказала їм:
— Господня буря прошуміла над краєм. Тепер я знаю, що все це було на краще.
По тому дівері за нею зачинилися, і більше кавалери її не побачили.
А скільки всього треба сказати тому, хто має вмерти. Слова самі просяться на вуста, коли ти знаєш, що в прилеглій кімнаті лежить той, чиї вуха скоро будуть глухі до всього. "О друже мій, — хочеться йому сказати, — чи можеш ти вибачити? Чи можеш повірити, що попри все я тебе любив? Сам не знаю, як воно сталося так, що я завдав тобі стільки горя, коли ми долали разом життя. О друже мій, дякую тобі за всю ту радість, що ти подарував мені!"
Хочеться сказати це і ще багато, багато іншого.
Та майориха кидалася в гарячці, мова кавалерів не досягала до її слуху. Чи вона так і не довідається, як вони працюють, як перебрали на себе її справу, як урятували славу й честь Екебю? Невже так ніколи й не довідається?
Кавалери вернулися до кузні. Там уже нікого не було, але вони підкинули вугілля та руди й почали чекати, поки вона розтопиться. Вони не покликали ковалів, що пішли додому справляти свят-вечір, а самі стали до горна. Аби тільки майориха не вмерла, поки загупає молот, хай він їй розкаже про їхню роботу.
Звечоріло, настала ніч, а вощи, все працювали. Багато хто з них думав: як давно, що свят-вечір знову застав їх у кузні.
Кевенгдюлер, майстер на всі штуки, що цієї гарячої пори відбудував кузню й млин, і дужий капітан Берг стояли біля горна й пильнували заліза. Єста з Юліусом підкидали вугілля. Декотрі вмостилися на ковадлі під молотом, а декотрі посідали на вугільні тачки й купи заліза. Старий містик Левенборг завів розмову з філософом Ебергардом, що сидів поруч із ним на ковадлі.
— Цієї ночі помре Сінтрам, — мовив він.
— Чому саме цієї? — запитав Ебергард.
— Хіба ти вже забув, що ми торік уклали з ним умову? А ми за цей час не вчинили нічого, що суперечило б кавалерській честі, отже, він програв.
— Якщо ти віриш у такі дурниці, то мав би знати, що ми зробили багато такого, що суперечить кавалерській честі. По-перше, не допомогли майорисі, по-друге, почали працювати, а по-третє, Єста вчинив не дуже добре: дав слово, а не відібрав собі життя.
— Я вже про це думав, — відповів Левенборг, — і вважаю, що ти не все зрозумів як слід. Нам заборонено дбати про свою власну дріб'язкову вигоду, але робити щось в ім'я любові, честі або спасіння наших душ нам можна. Я гадаю, що Сінтрам програв.
— Може, й так.
— Скажу тобі, що я навіть певен. Я цілий вечір чув дзеленькання його дзвоників, але не справжніх. Скоро він буде тут.
І невеличкий Левенборг втупився в синій чотирикутник неба, поцяткованого ріденькими зірками, що виднів крізь відчинені двері.
Раптом він стрепенувся.
— Ти бачиш його? — прошепотів він. — Он він підкрадається. Бачиш, стоїть уже в дверях?
— Нічого я не бачу, — відповів дядько Ебергард. — Ти просто куняєш, і тобі ввижається казна-що.
— Я його чітко бачив на тлі ясного неба. Вбраний у своє довге вовче хутро й хутряну шапку. Тепер він зайшов сюди, і його не видно в темряві. Дивись, он він стоїть коло печі! Коло самого Крістіана Берга, але той, звичайно, не помічає його. Ось він нахиляється и кидає щось у жар. Ох, який він бридкий! Бережіться, товариство, бережіться!
Тільки-но він крикнув це, як з печі бухнув сніп полум'я й засипав ковалів і їхніх помічників сажею та іскрами. Але ніхто не обпікся.
— Він хотів помститися, — прошепотів Левенборг.
— Ти збожеволів! — обурився Ебергард. — Краще б помовчав, аніж плести нісенітницю.
— Можна думати й казати що завгодно, та дарма. Хіба ти не бачиш, що він стоїть біля стовпа й щирить зуби? їй-богу, мені здається, що він відчепив молота!
Левенборг скочив на землю й потяг за собою Ебергарда. А наступної миті молот грюкнув униз на ковадло. Ослабла клямра, що тримала його, не інакше, і Ебергард з Левенборгом дивом уникли смерті.