Старий пробст аж затремтів з ляку. Що він скаже цим засмученим людям? Треба ж їх чимось потішити.
Коли спів затих, пробст простяг над людьми руки. "Я бачу, що ви охоплені смутком, — мовив він, — а смуток важчий для тих, хто ще довго ходитиме земними стежками, ніж для мене, що скоро розлучиться з ними".
Він стривожено замовк. Голос його був надто слабкий, і він насилу добирав слова.
Але за хвилю він озвався знову, і тепер голос його набув молодечої сили, а очі заблищали.
Пробст виголосив нам чудову промову, Єсто. Спершу розповів усе, що знав про божого мандрівця, нагадав, що не зовнішній блиск і не великий хист принесли стільки честі тому чоловікові, а те, що він завше йшов божою стежкою. Тоді в ім'я боже й Христове попросив нас іти слідами капітана Ленарта. Кожен повинен любити ближнього свого й допомагати йому. Кожен повинен вірити в добрі наміри ближнього. Кожен повинен чинити так, як праведний капітан Ленарт, бо на це не треба великого хисту, а тільки побожного серця. Він усім нам витлумачив, що сталося цього року. Сказав, що в теперішньому лихові зродилися любов і щастя, які мають скоро запанувати повсюдно. Цього року він не раз бачив спалахи людської доброти. Тепер вона має показати себе в повноті, мов блискуче сонце.
І всім нам здавалося, що то промовляє пророк. Усі прагнули любити ближнього й стати добрими.
Пробст звів руки й поблагословив землю. "В ім'я боже, — сказав вія, — хай мине тривога! Нехай запанує мир у серцях людських і в усій природі! Нехай мертві речі, тварини й рослини відчують злагоду і перестануть робити шкоду!"
І здавалося, блаженний спокій спустився на землю. Здавалося, що засяяло небо, всміхнулись долини і зарожевіла осіння імла.
Насамкінець він почав просити, щоб бог послав людям рятівника. "Хтось повинен прийти, — сказав він. — Бог не захоче вас погубити. Бог знайде когось, хто нагодує голодних і направить їх на божий шлях".
І всі ми подумали про тебе, Єсто. Знали, що пробст має тебе на думці. Люди, що чули твою обітницю, йдучи додому, говорили про тебе. А ти волочився в лісі й хотів умерти! Люди чекають на тебе, Єсто. Скрізь по хатах тільки й мови про те, що шалений священик з Екебю прийде їм на допомогу, що все знову буде добре. Ти їхній герой, Єсто. Герой усіх їх.
Авжеж, Єсто, старий пробст справді мав тебе на думці, і це повинно тепер відродити тебе до життя. Але я, Єсто, твоя дружина, кажу тобі, що ти просто маєш іти й виконувати свій обов'язок. Не уявляй себе посланцем божим. Кожен може стати ним, розумієш? Ти мусиш працювати без геройства, не сліпити й не дивувати людей, мусиш подбати про те, щоб наймення твоє не було у всіх на вустах. Отож подумай добре, перш ніж ламатимеш дане Сінтрамові слово! Ти тепер заробив собі якесь право на смерть, а життя віднині не даватиме тобі великої втіхи. Був час, коли я бажала повернутися додому на південь, Єсто. Мені, обтяженій гріхами, здавалося надто великим щастям бути твоєю дружиною і йти разом з тобою в житті. Але тепер я залишусь. Якщо ти зважишся жити, я залишусь. Проте не сподівайся від мене втішного й підбадьорливого слова. Я поставлю на сторожі нашого домашнього вогнища все те лихо й горе, що ми його вчинили. Чи може ще кохати серце, що вистраждало стільки, як моє? Я йтиму поряд з тобою без сліз, але й без радості. Добре зваж, Єсто, перше ніж вибереш життя! Ми простуватимем шляхом покути.
Графиня не чекала на відповідь, кивнула своїй супутниці й вийшла. Коли вона опинилася в лісі, то залилася гіркими сльозами й плакала аж до самого Екебю. І аж як прийшла туди, то похопилася, що забула поговорити про щось веселіше, ніж війна, з старим Яном Геком.
Коли графиня пішла, в хатині запала тиша.
— Слава тобі, господи! — вигукнув раптом колишній солдат.
Усі глянули на нього. Він підвівся й прояснілими очима глянув навколо себе.
— Все досі було злом, — сказав він. — Усе, що я бачив, відколи дивлюся на світ, було злом. Злі чоловіки, злі жінки! Зненависть і лють у лісі й на землі! Але вона добра. В моїй хатині побувала добра людина. Коли я сидітиму тут самотою, то завше буду згадувати її. Вона супроводитиме мене на лісових стежках.
Він нахилився над Єстою, розв'язав пута й поміг йому підвестися. Тоді врочисто потиснув йому руку.
— Зненавиджений від бога, — сказав він і кивнув головою. — Саме так. Але тепер уже не зненавиджений, і я так само, відколи вона побувала в моїй хатині. Вона добра.
Другого дня старий Ян Гек пішов до ленсмана Шарлінга й заявив:
— Я хочу нести свій хрест. Я був погана людина, тому виховав поганих синів.
І він попросив замкнути його до в'язниці замість сина, але йому сказали, що це неможливо.
Найкраща з давніх історій та, де оповідається, як старий Ян Гек супроводив свого сина, йшов за в'язничною каретою, спав під в'язницею і не покинув сина, аж поки той відбув свою кару. Та її вже перекаже хтось інший.
Розділ тридцять шостий
МАРГАРЕТА СЕЛЬСІНГ
Незадовго перед різдвом майориха досягла берегів Левену, однак аж на самий свят-вечір добулася до Екебю. Цілу дорогу вона хворіла. Вона дістала запалення легенів і мала велику гарячку, а все ж ніколи ще не була така весела й привітна, як тепер.
Священикова дочка, що з жовтня місяця жила з майорихою в Садибі Ельвдальског, сиділа поруч з нею на санях і рада була б їхати швидше, але нічого не могла вдіяти, бо стара все спиняла коней, прикликала до себе кожного подорожнього й розпитувала про новини.
— Як вам тепер живеться над озером? — питала майориха.
— Добре, — відповідав їй один. — Настали кращі часи. Нам усім допомагає шалений священик з Екебю та його дружина.
— Все змінилося на краще, — казав інший. — Сінтрама немає. Кавалери з Екебю взялися до праці. Знайдено на церковній вежі гроші священика з Брубю. Їх так багато, що можна буде відновити славу й честь Екебю. Їх стане також, щоб забезпечити хлібом усіх голодних.
— Наш старенький пробст ожив і помолодшав, — оповідав третій. — Щонеділі каже нам, що скоро настане царство боже. Хто ж би тепер захотів грішити? Незабаром скрізь запанує добро.
І майориха неквапом їхала далі, питаючи кожного, хто траплявся на дорозі: