В Оксфорді, проте, переважали інші почуття. Неспокій і сумніви, властиві великому гурту молоді, поступово, протягом двох місяців, які передували Чорному тижню, призвели до того, що цей гурт поділився на два супротивних угруповання. Звичайна англійська молодь, яка завжди схилялася до консервативних поглядів, хоч і не дуже замислювалася над тим, що діється, палко обстоювала потребу воювати до кінця і дати бурам доброго чосу. До цієї численнішої групи, певна річ, належав Вел Дарті. З другого боку, радикальна молодь —менша, але гучно-голосіша група — стояла за те, щоб припинити війну й надати бурам автономію. Однак до Чорного тижня ці групи були ще аморфні, гострі кути не були помітні, і суперечки велися суто академічного характеру. Джоллі належав до тих, що сумнівалися, до якої з цих груп прилучитись. Любов до справедливості, яку він успадкував від старого Джоліона, не дозволяла йому визнати правоту котроїсь із двох сторін. До того ж у його гуртку "найкращих" був один прихильник "стрибучого Ісуса", хлопець дуже передових поглядів, і Джоллі підпав під його вплив. Джоллі вагався. Батько його теж, здавалося, не мав певної думки. І хоча він пильно стежив за батьком, як то властиво двадцятирічному хлопцеві, вишукуючи вади, які ще можна виправити, проте у цього батька було щось особливе, що надавало своєрідної принадності його вірі в іронічну толерантність. Звичайно, всі художники схожі на Гамлета, тож не слід забувати цього, коли йдеться про твого батька, навіть якщо його любиш. Але оригінальний погляд Джоліона, що "залазити до чужої оселі (як зробили англійські поселенці), а потім заводити в ній свої порядки і зрештою сісти хазяям на шию, не личить порядним людям",— обгрунтований чи ні, був до душі його синові, який схилявся перед благородством. З другого боку, Джоллі терпіти не міг людей, яких його товариство називало "диваками", а Велове товариство "вахлаями", отож він вагався, аж поки вдарив годинник Чорного тижня. Раз, два, три — долинули зловісні звуки поразок у Стормберзі, Магерсфонтейні, Колензо. Затята англійська душа вигукнула після першої: "Але ж є ще Метьюен!" Після другої: "Але ж є ще Буллер!" Потім змовкла, охоплена похмурою люттю. А Джоллі сказав собі: "Ні, хай йому біс! Треба нарешті дати чосу тим нахабам. Мені байдуже, чия правда: їхня чи наша". І, хоч він і не знав цього, його батько думав так само.
Наступної неділі, останньої в семестрі, Джоллі запрошено на обід, що його давав один із "найкращих". Після другого тосту "за Буллера, і хай згинуть бури"— пили місцеве бургундське і вихиляли до дна — він помітив, що Вел Дарті, який теж сидів за столом, дивиться на нього з посмішкою і щось каже своєму сусідові. Джоллі був певен: каже щось зневажливе. Навряд чи можна було знайти іншого юнака, котрий би так не любив привертати до себе увагу чи заводити публічні сварки, як Джоллі, тож він тільки почервонів і стиснув губи. Невиразна ворожість, яку він завжди почував до свого троюрідного брата, раптом зміцніла. "Гаразд!— сказав він сам до себе.— Постривай-но, голубе!" Вино, яке студенти пили у дещо надмірній кількості, спонукало його дорогою додому сіпнути Вела за рукав, коли їхній гурт дійшов до безлюдного завулка.
— Що ви говорили про мене за столом?
— Хіба я не маю права говорити, що мені хочеться?
— Ні.
— Ну то знайте: я сказав, що ви за бурів, і так воно й є насправді.
— Ви брешете!
— Хочете битися?
— Звичайно, але не тут — у саду.
— Гаразд. Ходімо в сад.
Вони пішли, зиркаючи скоса один на одного; обидва трималися нетвердо на ногах, але жоден і не думав відступати; вони перелізли через садову огорожу. Залізні гостряки надірвали Велові рукав, і його думки зосередилися на цьому. Джоллі думав про те, що вони будуть битися на території чужого коледжу. Це не гаразд, але нічого не вдієш — підла тварюка!
Вони пройшли по траві в найтемніший закуток саду і скинули пальта.
— А ви не п'яні?— раптом запитав Джоллі.— Я не можу з вами битися, якщо ви п'яні.
— Не більше за вас.
— Чудово!
Не потиснувши один одному руки, хлопці відразу стали в оборонну позицію. Вони забагато випили, щоб битися за всіма правилами, і тому особливо старанно намагалися додержуватись коректного стилю, аж поки Джоллі ненароком ударив Вела по носі. Після цього почалася безладна люта бійка в темряві під старими деревами, і не було кому крикнути: "Тайм!",— і вони тільки тоді розчепилися і відскочили один від одного, побиті й задихані, коли пролунав чийсь голос:
— Ваші прізвища, молоді джентльмени?
Від цього ввічливого запитання, що пролунало з-під ліхтаря біля садової хвіртки, ніби до них озвалося якесь божество, їхні нерви не витримали, і, схопивши свої пальта, вони метнулися до огорожі, перестрибнули через неї і помчали до безлюдного завулка, де недавно кинули один одному виклик. Тут, у тьмяному світлі, вони втерли піт і, не кажучи ані слова, попрямували за десять кроків один від одного до брами коледжу. Вони розійшлися мовчки, Вел рушив по Бруері до Брод-стріт, Джоллі — провулком на Гай-стріт. І досі розпалений, він шкодував, що не показав справжнього вміння битися, і пригадував ті каунтери й нокаути, яких йому не пощастило завдати. Його уява намалювала інший двобій, зовсім не схожий на той, в якому він щойно брав участь, справжній рицарський, з шарфами й шпагами, випадами й відбиванням ударів, наче це діялося в творах його улюбленого Дюма. Він уявляв себе Ла Молем, Арамісом, Бюссі, Шіко й д'Артаньяном, об'єднаними в одну особу, але не міг зрівняти Вела з Коконасом, Бріссаком чи Рошфором. Цей нахаба просто клятий кузен, який не доріс до джентльмена. Але дарма! Він його добряче відлупцював. "За бурів!" Ці слова й досі ятрили йому серце, і в обважнілій голові Джоллі промайнула думка піти добровольцем на війну; в своїй уяві він бачив, як мчить верхи по велду [36], як влучно стріляє, а бури кидаються врозтіч, наче кролики. І, підвівши догори запалені очі, він побачив над дахами Гай-стріт яскраві зорі й уявив, що лежить просто неба на Кару (він чув цю назву, але не знав, що вона означає), закутавшись у ковдру, з рушницею напоготові й утупивши погляд у зоряний небосхил.