Містер Белбі — молодший повірений, але не такий молодший, яким би він міг бути, бо Сомс звертався тільки до адвокатів з усталеною репутацією; власне кажучи, для нього лишалося загадкою, як адвокати примудрялися створити собі таку репутацію, що спонукала його Звіряти на них свої справи,— містер Белбі сидів, переглядаючи якісь папери. Він щойно повернувся з суду і був у перуці й мантії, які на диво пасували до його носа, що стирчав, наче ручка маленької помпи, а також до його гострих синіх очиць і трохи випнутої спідньої губи — навряд чи можна було знайти людину, яка б краще доповнювала й зміцнювала Дрімера.
Коли його відрекомендували Вініфред, вони перескочили через погоду й заговорили про війну. Сомс несподівано перебив їх:
— Якщо він не виконає постанови суду, нам усе одно доведеться чекати з нашим позовом іще шість місяців. Я хочу прискорити справу, Белбі.
Містер Белбі, в мові якого відчувався ледь помітний ірландський акцент, усміхнувся до Вініфред і пробурмотів.
— Законна відстрочка, місіс Дарті.
— Шість місяців!— повторив Сомс.— А тоді вже буде червень! Почнуться літні канікули. Треба натиснути, Белбі.
Він матиме немало клопоту з Вініфред, яка, напевно, на той час втратить усю свою рішучість.
— Містер Дрімер зараз вас прийме, сер.
Вони рушили в кабінет одне за одним: містер Белбі пішов перший, потім Вініфред у супроводі Сомса — рівно через одну хвилину за Сомсовим годинником.
Королівський адвокат Дрімер, у мантії, але без перуки, стояв біля каміна, ніби до нього прийшли не на ділову нараду, а в гості; обличчя в нього було жовтувате, масне, що буває у дуже вчених людей, ніс чималий, оздоблений окулярами, баки коротенькі, сивуваті; він мав незрівнянну звичку безперестану примружувати одне око і прикривати спідню губу верхньою, від чого його мова скидалася на якесь рипіння. У нього була також манера несподівано наскакувати на співрозмовника, і це разом із грізним тоном і звичкою погарчати, перш ніж заговорити, створило йому репутацію, якою міг похвалитися мало хто з адвокатів, котрі вели спадкоємницькі й шлюборозлучні процеси. Примруживши око, він вислухав перелік фактів у бадьорому викладі містера Белбі, потім загарчав і сказав:
— Я все це знаю,— і несподівано наскочив на Вініфред, прорипівши:— Ми хочемо, щоб він повернувся, еге ж, місіс Дарті?
Сомс зразу ж втрутився:
— Моя сестра справді в нестерпному становищі.
Дрімер прогарчав
— Звичайно. То чи можемо ми покладатися на його каблограму, чи нам слід почекати, доки мине різдво, щоб дати йому можливість надіслати листовну відповідь, ось у чому питання, правда?
— Чим швидше, — почав був Сомс.
— А ви що скажете, Белбі?— несподівано наскочив Дрімер на молодшого повіреного.
Містер Белбі, здавалося, нюшив повітря, наче пес.
— Справа буде розглядатися не раніше як у середині грудня. Немає потреби давати йому більше часу.
— Звичайно, ні,— сказав Сомс.— 3 якої речі моя сестра повинна страждати тому, що він побіг...
— Світ за очі,— знову наскочив на нього Дрімер.— Авжеж. Нащо людям бігати світ за очі, правда ж, місіс Дарті?— І він розпустив мантію, як індик свого хвоста.— Я згоден. Ми можемо братися до діла. Оце і все?
— Поки що все,— з притиском мовив Сомс.— Я хотів познайомити вас із своєю сестрою.
Дрімер ніжно загарчав:
— Дуже приємно. До побачення.
І опустив пишний хвіст своєї мантії.
Вони вийшли одне за одним. Вініфред спустилася вниз сходами. Сомс затримався. Він і сам не сподівався, що Дрімер справить на нього таке сильне враження.
— Свідчення, гадаю, не викличуть сумніву,— сказав він Белбі.— Між нами, якщо ми не покінчимо якнайшвидше з цією справою, то, може, й ніколи не покінчимо. Як ви гадаєте, він це розуміє?
— Я йому натякну,— відповів Белбі.— Він же людина хороша, справді хороша.
Сомс кивнув головою і поспішив слідом за сестрою. Вона стояла на протязі, кусаючи губи під вуаллю; він сказав:
— Свідчення стюардеси будуть цілком переконливі.
Обличчя Вініфред неначе закам'яніло, вона випросталася, і вони пішли до екіпажа. Їдучи до Грін-стріт, обоє мовчали, кожного з них пекла та сама думка: "Чому, чому мені доводиться виставляти на люди свою біду? Чому доводиться наймати шпиків, які будуть вивідувати мої нещастя? Адже не з моєї вини усе це сталося".
V. ДЖОЛЛІ БЕРЕТЬСЯ СУДИТИ
Власницький інстинкт, який був так боляче вражений у двох членів родини Форсайтів і спонукав їх позбутися того, чим вони вже не могли володіти, що не день, то ставав усе міцніший в Британській державі. Ніколас, котрий спочатку ставився з великим сумнівом до війни, яка, напевно, завдасть збитків власникам, тепер говорив: ці бури страшенно впертий народ, і чим швидше їх провчать, тим краще. Він доручив би командування Вулзлі! Вміючи зазирнути в майбутнє трохи далі, ніж інші,— саме тому йому пощастило нажити багатство, яким не міг похвалитися ніхто з Форсайтів,— він уже збагнув, що там потрібна не така людина, як Буллер: "Цей чолов'яга тільки кидається на всі боки, як бик, і, коли не вживуть заходів, то Ледісміт не витримає облоги і здасться" Це він казав на початку грудня, отож, коли настав Чорний тиждень, він мав право сказати всім: "А що я вам говорив?" Протягом того тижня, такого похмурого, якого ще не бувало за пам'яті Форсайтів, дуже молодий Ніколас так завзято муштрувався в своєму полку, прозваному полком "його величності чорта", що молодий Ніколас навіть радився із сімейним лікарем щодо синового здоров'я і з неабиякою тривогою довідався, що він цілком здоровий. Хлопець недавно одержав диплом і дістав право самостійної адвокатської практики, задля чого довелося піти на деякі витрати, і батько з матір'ю були в розпачі від того, що він бавиться військовою справою в такий час, коли від цивільного населення можуть зажадати знання військової справи. Його дід, звичайно, висміяв ці побоювання, бо йому ще змалку втовкмачили в голову думку, що коли Англія розпочинає війну, то ця війна неодмінно буде коротка і професійна, і він відчув глибоку недовіру до імперської політики, яка до того ж завдавала йому збитків, бо акції "Де Бір", якими він володів, швидко падали, і це, на його думку, було більш ніж достатньою пожертвою з боку його онука.