— Я б хотів, щоб ви були моєю дочкою,— сказав він несподівано і, зауваживши, що в очах її промайнула усмішка, провадив:— У ваших літах не можна так віддаватися минулому; для цього буде досить часу, коли ви доживете до мого віку. У вас гарна сукня — мені подобається цей фасон.
— Я сама її зшила.
Он як! Жінка, що може зшити собі гарну сукню, ще не втратила інтересу до життя.
— Живіть, поки живеться,— мовив він,— і випийте цього вина. Я хочу, щоб у вас порожевіли щоки. Не треба марнувати своє життя: так не годиться. Сьогодні співає нова Маргарита; будемо сподіватися, що вона не гладка. А Мефістофель — хіба може бути щось огидніше за товстуна в ролі чорта.
Однак до опери вони так і не дісталися, бо коли він устав з-за столу, в нього знову запаморочилася голова, і вона наполягла, щоб він відпочив і рано ліг спати. Коли він попрощався з нею біля дверей готелю, заплативши візникові, що мав відвезти її до Челсі, то знову сів на хвилинку і з насолодою пригадав її слова: "Ви такий ласкавий до мене, дядечку Джоліоне!" Ще б пак! Хто міг поставитися до неї інакше! Він би залюбки лишився у місті ще на один день і повіз її в Зоологічний сад, але, провівши з ним два дні підряд, вона знудиться до смерті. Ні, треба почекати наступної неділі: вона пообіцяла приїхати. Вони домовляться щодо уроків для Голлі, хай навіть на один місяць. І то буде добре. Мадемуазель Бос це не сподобається, але їй доведеться змиритись. І, притиснувши до грудей свій старий циліндр, він рушив до ліфта.
Другого дня вранці він поїхав на вокзал Ватерлоо, перемагаючи бажання сказати: "Відвезіть мене до Челсі". Проте його стримало почуття міри. Крім того, він і досі був кволий і побоювався, щоб знову не повторилось учорашнє, та ще й далеко від дому. І його чекала Голлі — його та гостинців. Ні, звичайно, його крихітка любить його не заради дарунків, серце в неї щире, як золото. Потім, з властивим старим людям їдким цинізмом, він подумав, чи не корислива любов примушує Айріні терпіти його товариство. Ні, вона теж не така. Чого-чого, а подбати про себе вона зовсім не вміє; у неї немає власницького почуття. До того ж він ані словом не обмовився про той додаток до своєї духівниці, та й надалі про нього мовчатиме — на все свій час.
У фаетоні, який чекав його на станції, Голлі втихомирювала пса Балтазара; дорогою додому вони так лащилися до старого Джоліона, аж він розчулився. Весь той сонячний жаркий день і майже весь наступний він був задоволений і спокійний, відпочиваючи в затінку, поки сонячне проміння щедро лилося золотими потоками на газони й квіти. Але надвечір у четвер, сидячи сам за столом, він почав лічити години: шістдесят п'ять до тієї миті, коли він знову зустріне її в гайку і піде поруч із нею полями. Він хотів був порадитись із лікарем, розповісти йому про свою млість, але той, звичайно, припише йому спокій, не хвилюватися і таке інше; а він не збирається сидіти на припоні, не хоче слухати про неміч, навіть якщо вона й справді до нього причепилася, просто не може чути про неї тепер, коли у нього з'явився новий інтерес у житті. І в листі до сина він умисно не написав ні слова про свою недугу. А то вони, чого доброго, ще вернуться зразу додому! Наскільки цю мовчанку викликала турбота про їхній спокій і наскільки про його власний — над цим він не замислювався.
Того вечора в своєму кабінеті, тільки-но він докурив сигару і почав дрімати, як поряд зашелестіла сукня і запахло фіалками. Розплющивши очі, він побачив її: вбрана в сіре, вона стояла біля каміна, простягаючи вперед руки. Але дивна річ: хоча руки її, здавалося, нічого не тримали, вони вигиналися, ніби навколо чиєїсь шиї, а голова відхилилася назад, уста були розтулені, очі заплющені. Вона відразу зникла, і перед ним була полиця з бронзовими статуетками. Але цих статуеток і полиці не було там, коли з'явилася Айріні, тільки камін та стіна! Вражений, спантеличений, він підвівся. "Треба випити ліки,— подумав він.— Мабуть, я захворів". Серце його шалено калатало, груди здушило, наче від астми; і, підійшовши до вікна, він розчинив його, щоб дихнути свіжим повітрям. Удалині гавкав собака, напевно, на Гейджевій фермі по той бік гайка. Чудова тиха ніч, але темна. "Я задрімав,— подумав він,— ось воно що! А проте, можу заприсягтися, очі мої були розплющені!" Ніби у відповідь, почулося неначе зітхання.
— Що це?— мовив він гостро.— Хто тут?
Приклавши руку до боку, щоб утишити калатання серця, він вийшов на терасу. Щось пухнасте шмигнуло повз нього в темряві "Тпрусь!" Це був великий сірий кіт. "Молодий Босіні був схожий на великого кота!— подумав він.— Це він був із нею там, це його.. його вона... Він і досі має над нею владу!" Він підійшов до краю тераси й поглянув униз у темряву; на нескошеному газоні ледь біліли зірочки стокроток. Сьогодні живі, а завтра загинуть! А ось виплив місяць, що бачить усіх, молодих і старих, живих і мертвих, і до всього йому байдуже. Скоро настане і його, старого Джоліона, черга За один-єдиний день молодості він ладен віддати решту свого життя. І він знову повернув до будинку. На другому поверсі видніли вікна дитячої кімнати. Його крихітка спить собі спокійно. "Чого доброго, цей пес іще розбудить її!— подумав він.— Яка сила примушує нас любити і примушує помирати! Пора мені в ліжко".
І, ступаючи по плитах тераси, що почали сіріти в місячному сяйві, він пішов назад у будинок.
V
Що іще робити цілими днями старому чоловікові, як не згадувати своє щасливе минуле? З минулого не повіє бентежним теплом, там світить тільки бліде зимове сонце. Його оболонка витримає тихе двигтіння мотора пам'яті. Теперішнього йому слід стерегтися, у майбутнє краще не заглядати. Нехай із густого затінку дивиться на сонячне проміння, що грає біля його ніг. Коли засяє літнє сонечко, хай не думає, що то світить лагідне осіннє сонце, й нізащо не виходить. І, можливо, тоді він доживе свого віку тихо, спокійно, непомітно, і нарешті нетерпляча природа здавить йому горло, і він задихнеться на смерть якось удосвіта, о тій порі, коли світ іще не провітрився, і на його надгробку вирізьблять напис: "У розквіті сил". Еге ж! Якщо Форсайт твердо додержує своїх принципів, він житиме ще довго по своїй смерті.