Прагнення смерті підсилилось тим, що він узнав у камері з окремих уривків фраз. Виявилося, що Великін і Сергєєв ні в якій відпустці не були, а працюють собі, та що всі, що сидять у цій камері, це їхні "клієнти", тобто належать до відділу Великіна й підпорядковані слідчому Сергєєву. Так що обіцяний "останній етап" може скоро й несподівано прийти, бо не треба чекати нічийого повернення з відпустки. А ті всі муки будуть вже зайвими. Навіщо?! Пружина його душі розкрутилася з шаленою швидкістю, і вже тепер її ніщо не накрутить. То ж ті муки будуть зовсім зайвими...
Так минуло кільканадцять днів. Потім Андрія викликав той самий тихий слідчий і спитав:
— Ну, як? Що ви надумали?..
— Надумую... — відповів Андрій тоном, що міг подавати якусь надію.
Слідчий подивився в Андрієве змучене, але спокійне лице, оглянув його всього й, видно, лишився задоволений. На тому виклик поки що й скінчився. Слідчий відправив Андрія назад. А відправляючи, сказав.
— Ви маєте вже дуже мало часу. Зробіть з цього правильний висновок...
Андрій мав щастя! Його не повернули вже до камери з шістьма обсерваторами, а відправили назад, на Холодну гору. Цим Андрій був так втішений, ніби хтось подарував йому свободу... Так, це була свобода. Свобода зробити нарешті так, як він хоче.
Тепер він уже зможе здійснити свій задум. Він потрапив у камеру ч. 12 знову. В камері ч. 12 був великий рух — багатьох забирали, ще більше приводили. Забирали людей здебільшого вночі і все з "вєщами", від чого камера перебувала весь час в стані тяжкої депресії. За арештантськими прикметами, коли забирають вночі "з вєщами" цілими партіями, то то дуже погано... То дуже погано!.. Інша справа вдень — це може бути на етап, це може бути навіть... на волю. Авжеж, були й такі божевільні припущення. "На волю!" І всіх, кому заповідав оперативник або черговий корпусу вдень зібратись з "вєщами", товариші, ті, що лишалися, напаковували цидулками й допомагали зашивати їх поза рубці, напаковували проханнями щось, десь, комусь — матері, сестрі, дружині — передати, переказати, зайти туди, зайти сюди... І неодмінно не забути!.. Зібрані "з речами" приймали всі прохання (всі! бо кому ж можна відмовити?) сумно й без віри (а іноді з вірою й шаленою радістю, під впливом масового психозу), намагалися всі прізвища, й адреси, й умовні знаки запам’ятати... А ще в’язні просили конче надсилати умовлені передачі з волі, хоч що-небудь, аби лиш подати вістку. Зрозуміло, що передавати передачі від себе "звільненим" буде ризиковано, тому нехай ті передачі організують рідні тих, що садять, а "звільнений" лише хай скаже, який зробити умовний знак. Треба, щоб там був умовний знак — риска на хусточці, дві дірки в шкарпетці, одірваний ґудзик на якійсь (отакій або отакій) сорочці і т. д. і т. п. І з цього буде ясно, що отакий от опинився на волі. Так само можуть бути передавані вісті рідних про самих себе чи про знайомих. Ах, скільки може бути чудесних способів дати вістку з волі! Скільки смислу можна вкласти в отакий от собі відірваний з м’ясом ґудзик! Або, навпаки, в пришитий якийсь непарний ґудзик, скажімо, помежи чотирма білими— п’ятий синенький! Або помежи ґудзиками звичайними один перламутровий! (До того ж, перламутровий ґудзик — це добре, бо треба ж чимсь оздоблювати арештантські люльки та чубуки). Або скільки можна наробити знаків на одній хусточці?! Можна укласти на такій хусточці цілу поему, яку, крім в’язнів, ніхто з тюремників ніколи не зможе прочитати. А в’язні її прочитають. Всю. І навіть те, що на ній не відзначено ані плямками, ані дібраними кольорами, ані продертими дірочками — запах волі!
Та тільки багато забирали людей "з вєщами" вдень, але щось не було з волі ще жодної умовленої передачі за весь час, відколи найстаріші ветерани камери 12-ї тут сидять, жодної. На весь спецкорпус був тільки один випадок в камері 6-й — прийшла умовлена передача від Давида! для Петровського, через якусь рідню останнього, — й про неї по всій тюрмі ходить тепер легенда. Поза тим — жодної. Але людська надія безсмертна. Ненадходження умовлених передач з волі від "звільнених" оптимісти пояснювали тим, що ті передачі затримує тюремна адміністрація, мовляв, "здогадавшись про арештантські каверзи", й таким чином віра в "волю" лишалась жевріти. Напевно, напевно, люди йдуть на волю, ті, кого викликувано з "вєщами" вдень.
Інша справа вночі, та ще коли забирано партіями... Тоді в камері стояла гнітюча тиша — якийсь невловимий людський інстинкт приречених нашіптував жаскі припущення, сіяв тривогу. Чи, може, це тому, що в людській природі взагалі лежить містичний страх перед самою ніччю, перед темрявою. Таким, забираним вночі, ніхто не давав ніяких доручень, не навантажував їх проханнями, лиш навантажувано їх удавано оптимістичними підбадьорюваннями, що досягали цілком зворотного наслідку, бо ніхто в той оптимізм не вірив...
Багатьох вже з камери забрано, але куток, де сидів Микола, Руденко й ціла їхня група та де вчився Санько, ще не був рушений. На місце забраних прибуло ще більше нових, і тіснота, задуха та товкотнява збільшилися.
Тут, в цій камері, Андрій мав змогу здійснити свій намір, свій останній вчинок на цьому світі. Він для того сюди прийшов. І про його кінець все-таки буде відомо, не всі ж, хто є в цій камері, загинуть, хтось та вціліє після всіх бур і перипетій.
Не кажучи нічого своїм друзям, нишком від них Андрій робив свої приготування. На першій же прогулянці він знайшов маленький шматочок заліза — шматочок зітертої підківки від чобіт якогось тюремника, може, навіть самого альбіноса, — підківки від солдатських чобіт! — і заховав його в кишеню. В камері нагострив його, мов бритву, пробуючи на волос, — стинає!.. Коли гострив, руки його тремтіли, але не від страху, а від думки, щоб часом хто не здогадався, для чого це він гострить шматочок підківки, що це він надумав... Потім почав комбінувати — в що йому набрати води, як і де її поставити. Це складна проблема. Крім мисок, в камері нічого ліпшого немає. Ну що ж, нехай буде миска. Зрештою, і в миску можна добре вмостити руку... Були такі випадки, коли самогубці користалися мискою... Тим більше, що набрати чаю в миску легше і поставити її в головах, не викликаючи ні в кого підозрінь.